Володар бліх. Життєва філософія кота Мура

Господар тiльки й спромiгся промурмотiти дурну фразу:

– Тьху, бий тебе лиха година!

Але решта двое слухачiв значуще перезирнулися, i один сказав, беручи Георга за руку й поблажливо всмiхаючись:

– Ви начебто трохи розхвилювалися, любий пане Пепуше, може, випили б склянку водички?

– Анi краплi, – перебив Пепуш зичливого порадника, – анi краплi! Хiба можна пiдливати воду в олiю, коли вона кипить? Вiд того ще дужче спалахне полум’я! Ви вважаете, що я розхвилювався? Дуже можливо.

Треба бути самим дияволом, щоб лишитися спокiйним пiсля того, коли ти стрiлявся, як оце я, з своiм найщирiшим приятелем, а потiм ще й сам пустив собi кулю в лоб! Нате! Я вiддаю у вашi руки смертельну зброю, бо тепер уже всьому кiнець.

Пепуш вихопив з кишенi два пiстолi, господар вiдсахнувся, а городяни схопили в руки ту смертельну зброю i, глянувши на неi, зареготали. Пiстолi були дерев’янi, такi, як дiтям дарують на рiздво.

Пепуш начебто зовсiм не помiчав, що вiдбуваеться навколо нього; вiн сидiв, глибоко замислившись, i лише раз по раз проказував;

– Аби менi тiльки знайти його! Аби менi тiльки знайти його!

Господар набрався вiдваги й несмiливо спитав:

– Про кого це ви, шановний пане Пепуше? Кого ви не можете знайти?

– Якщо ви знаете, – врочисто мовив Пепуш, – якщо ви знаете кого-небудь, хто могутнiстю й чудесною силою може зрiвнятися з королем Секакiсом, то назвiть менi його iм’я, i я поцiлую вам ноги! А втiм, я хотiв вас запитати, чи ви не знаете когось, хто був би знайомий з паном Перегрiнусом Тисом i мiг би менi сказати, де його знайти цiеi хвилини.

– Ну, то я можу, – весело усмiхаючись, вiдповiв господар, – ну, то я можу вам прислужитися, вельмишановний пане Пепуше, i повiдомити вас, що пан Тис якусь годину тому був тут i випив кухлик вюрцбурзького. Вiн був дуже задумливий, а коли я спитав його, що нового на бiржi, раптом вигукнув: «Ох, Гамагее, серце мое! Я вiдмовився вiд тебе! Будь щаслива в обiймах Георга!» Тодi озвався якийсь чудний голосок: «А тепер ходiмо до Левенгука й подивимось гороскоп!» Пан Тис швиденько допив вино i разом з безтiлесним голоском вийшов з винарнi; мабуть, обидва вони, i голосок, i пан Тис, подалися до Левенгука, що перебувае тепер у великiй жалобi, бо всi його вченi блохи поздихали.