Бодай Будка

Дiвчата приiхали вчора ввечерi, але ж хiба iм, бiдним, зараз до господарки? Тай загалом хiба молодим тепер скотина на умi? Нi, iм не до того, тим вона, Маня, сьогоднi знов прийшла сюди…

– То що, кажуть, щось Оксанку на дрiбнi шматочки порiзало? Як на фарш? – раптом, без переходу, бухнула вона.

Я навiть побоялася оком повести на дiвчат.

– Що вiте верзете таке, тiтко?! Як язик вам повертаеться?

– А ото Савета Іванкова казала, вона в моргу робить, усе своiми очами бачила, розказувала менi.

– Абищо плете ваша Савета! Нiчого такого не було.

– Треба, щоб школа допомогла поховати, вона ж директорка була, як не як, – переключилася Льониха на iнший аспект. – Коли тiло вiддадуть? Коли ховати будете? – звернулася вона до дiвчат.

– Не знаю, – стрепенула плечима Ксеня. – У мiлiцii сказали, що поки що вiддати не можуть, експертизи якiсь роблять…

– Ну, як там ще буде з похованням, коли така справа, чи захоче ще вiн… – тут Маня осiклася i знов переключилася. – Треба, щоб i сiльсавет допомiг, бо Оксана ж старостою села була.

Бачиш, яка доля! Ну, пiду я. Буряки хочу сьогоднi дополоти, третiй раз, – i Маня нарештi удалилася.

Коли спина Манi пропала за плотом, Ленка повернулася до дiвчат.

– Чем вам помочь, девочки? Сейчас, потом, вообще? Не бойтесь просить, не бойтесь говорить.

– Спасибо.

– Вы одни? А где тетя Света, тетя Галя?

– Они хотели приехать, но пока не надо.

– У вас есть деньги?

– Да, спасибо.

– А хозяйство? Помощь нужна?

– Спасибо, тетя Маня пока будет смотреть.

Потом решим.

Телефони весь час подавали сигнали, i розмовляючи з Леною, дiвчата поглядали на екран, швидко набирали повiдомлення. Нiгтi iхнiх пальцiв, що хутко бiгали по екранах, були покритi дрiбненькими малюнками, добре роздивитися я iх не могла з-за вiковоi короткозоростi.

Лена поглядiла на мене.

– Ясно, что мы с тетей Аллой не сможем вам заменить маму, но… Мы хотим и будем пробовать это сделать. Мы вас не оставим.

Двi дiвчини дивилися на нас великими сивими очами.

Все ж дещо вони вiд матера успадкували. У Оксанки були такi самi.

Сiвши в машину, Ленка проговорила неголосно, вiдповiдаючи на своi думки:

– Не знаю, может, и правда, надо было розгами…

– У них свое життя, Лена, своi манери, свiй час. Ми, мабуть, багато чого вже сприймаемо просто iнакше. Ну, й те, що ми подруги iхньоi мами – для них не причина нас аж так любити…

…Мовчки ми iхали селом, широкою страдецькою вулицею, мимо доладних, добротних домiв та осель.