Бодай Будка

Огонь погас, тiло, на якому полум’я не покинуло слiдiв, знов опустилося на траву. Знаете, я завжди думав, що вираз «протерти очi» – то такий фразеологiзм, переносне значення. Але ж тут зловив себе на тому, що тру очi. Я сам собi не вiрив. Вщипнув себе за руку – потiм там синяк був – коли побачив, що нiби з нiчого, з повiтря матерiалiзувалися химернi чорнi тварини. Не, не тварини – творiння. Істоти. Я навiть не можу iх описати точно. Вони не мали чiтких форм, вони мiнялися, як клуби диму. Оксанине тiло знов пiднялося над землею, творiння стали хороводом кружити в повiтрi навколо, раз по раз приникаючи до тiла, як би пили з нього щось, вона кричала, як вiд болю… Цей примарний, жахливий хоровод пiднявся високо в небо та пропав.

Усе це вiдбулося за кiлька хвилин. А я ще кiлька хвилин стояв абсолютно ошелешений. Коли прийшов у себе, зрозумiв, що навколо абсолютно тихо. Мертво тихо. Птаство, яке до того спiвало таким повноголосим хором – мовчить. Усi до одноi пташки мовчать.

Петро знов змовк.

– Пане Петре, – сказала я як можна бiльш м’яко.

 – Вiте не гнiвайтеся, будь ласка, а вам нiколи не доводилося звертатися до психiатра?

Чоловiк посмiхнувся без всякоi веселостi.

– Панi Алло, невже вiте не вiрите в надзвичайне? Ваше життя складалося так, що вiте з ним не зутикалися? – я вже вiдкрила рота, щоб вiдповiсти в термiнах матерiалiзму та наукового атеiзму, але прикусила язика.

Петро зауважив цю запинку.

– А, ось бачите, й вiте не заперечуете, що е сили, про якi ми мало вiдаемо… Але дещо все ж вiдаемо.

Що до мене, то контактувати з ними – певною мiрою моя спецiальнiсть… Але, знаете, я й сам був на гранi того, щоб вважати все це бредом, результатом перевтомлення, а то й хвороби. Приходила менi така думка, коли без сну ворочався тою нiччю. А ще я згадав, що колись-колись оте мiсце бiля рiчки, де я побачив цей кошмар, називалося Калатiвка, або Нечиста Калатiвка… А назавтра пiшов до тiтки Оксани.

Я не дiйшов до ii дому, ми зустрiлися на вулицi. Вона кудись спiшила, iхала ровером, але пристала, коли я попросив ii зупинитися.

– Що ти хочеш, Петручику дорогенький? – спитала вона.

Мене здивувало це надзвичай ласкаве, якесь не притаманне iй звернення, а також те, що вона мала вигляд дуже радiсний, була якоюсь натхненою, аж свiтилася. Я не став ходити навколо i спитав навпрост:

– Я бачив вас учора в лiсi коло Довгенького Поля… У Нечистiй Калатiвцi… Що то було?

Вона рiзко перемiнилася, як шматкою провели по обличчi та стерли сяйво.