Фауст

Таке трактування природи обумовлене розумiнням долi людини як споконвiчно трагiчноi – через небажання людини зректися прагнення до безкiнечного i через неспроможнiсть збагнути безкiнечнiсть звичайним смертним розумом. Бурхливе, радiсне i трагiчне включення людини у природу як у щось едине i цiлiсне саме й оспiвуеться у «Фаустi».

З темою природи в «Фаустi-1» переплетена тема кохання. Навiть озброений магiею i маючи такого могутнього помiчника, як Мефiстофель, Фауст не в змозi опиратися владi природнього почуття.

Тема трепетноi сентиментальноi закоханостi чорнокнижника прозвучала виклично для нiмецькоi публiки, яка звикла завжди бачити у Фаустi нiкчемного вiровiдступника, що використовуе магiю у своiх корисливих, низьких, плотських цiлях. Диявол також безсилий спрямувати почуття Фауста i Гретхен у русло грубого любострастя. Фауст i Гретхен з радiстю i вiдчаем, Мефiстофель з роздратуванням i цинiчною недовiрою змушенi визнати над собою вищу силу природи, що пiдносить i оглушае, заповнюе i спустошуе все людське ество, силу, непiдвладну нi чорнокнижництву, нi чарам, непередбачувану у своему безкiнечному розмаiттi, що живе за своiми власними законами.

Маргарита (Гретхен) до зустрiчi з Фаустом – це образ спокiйного й щасливого невiдання. Вона втiлюе наiвну душевну гармонiю. Це «гармонiя» певного укладу життя, де панують рутиннi сiмейнi обов'язки, диктат звичаiв i суворих життевих правил. Про своi щоденнi хатнi обов'язки та про сумнi подii в сiм'i Гретхен говорить з епiчною наiвнiстю i спокоем.

Сентиментально захоплений монолог Фауста в кiмнатцi Маргарити («Вечiр») не тiльки розкривае почуття закоханого, а й змальовуе риси патрiархальноi простоти й усталеностi життя дiвчини. Тут час нiби зупинився, про що свiдчить мотив крiсла – «трон батькiв», символ споконвiчностi. Дiвчина прагне у всьому дотримуватися «пристойностi», а ii закоханiсть уявляеться iй вiдхиленням вiд налагодженого, доброчесного життя, чого вона сама вiд себе не чекала.

До зустрiчi з Фаустом Маргарита знала тiльки любов до Бога i приязнь до своiх рiдних.

Ось чому для неi важливо узгодити свое нове, невiдоме ранiше почуття iз значущими для неi цiнностями. Так виникае розмова з Фаустом про Бога. Дiвчина прийняла почуття кохання у свое серце, у свiй свiт наiвноi гармонii. Проте нове почуття виявилося зовсiм не таким, як це iй мрiялося. Схвильованiсть Гретхен вилилася в ii пiснi за прядкою: «На серцi жаль, / Мiй спокiй зник / І вже не вернеться / Повiк, повiк».