Фауст

Вагнер

Народна шана, о великий муже,

Тебе, напевне, схвилювала дуже.

Щасливий той, хто весь свiй хист

Оберне на таку користь!

Показуе на тебе батько сину,

Юрба навкруг хвилюе без упину,

Застиг скрипаль i танцюрист.

Ти йдеш, i всi стоять рядами,

Шапкуючи, прохiд дають:

Ще мить – i всi навколiшки впадуть,

Немов перед Священними Дарами!

Фауст

Пройдiм туди ще декiлька ступнiв

Та й сядемо на каменi спочити.

Не раз я тут у роздумi сидiв,

Вiд молитов i посту хоровитий,

І, уповавши на Творця,

Ридав, зiтхав, ламав я руки,

Благав страшнiй чумi кiнця,

Визволу вiд тяжкоi муки.

Хвала юрби звучить менi як глум,

І скiльки вже я передумав дум

Про те, що ми, невдахи бiднi,

І батько, й син – похвал не гiднi!

Мiй батько, чесний, скромний трудiвник,

Над тайнами природи бивсь весь вiк

Ретельно, ревно i невтомно,

Але якось головоломно.

У чорнiй кухнi вiн сидiв,

Замкнувшись iз гуртком адептiв,

І там за безлiччю рецептiв

Чудовий елiксир варив.

З негiдних речовин червоний лев вчинявся,

Що потiм в лiтеплi з лiлеею вiнчався,

А згодом iх обох ганяв огонь палкий

На шлюбне таiнство з покою у покiй.

І в склянцi ось, блискучiша над перли,

З'являлася цариця молода;

Такий у нас був лiк; а хворi мерли й мерли,

Чи вижив хто – питать шкода,

Із цим-то варивом пекельним,

Ще гiрше од чуми смертельним,

Ми гори й доли цi пройшли.

Десяткам тисяч жертв таке дання давав я,

Вони погинули, а я доживсь безслав'я —

Убивцям чую похвали.

Вагнер

Навiщо вам про те журитись?

Хiба ж не досить нам трудитись

Ретельно й чесно, так, як нас

Учили вчителi в свiй час?

Коли ти хлопцем батька поважаеш,

Його науку радо приймеш ти;

Коли ти мужем скарб той умножаеш,

То син твiй зможе бiльше досягти.

Фауст

Блаженний той, хто ще надiю мае

На свiт зiрнуть iз цього моря тьми!

Бо треба нам, чого не знаем ми,

Що знаемо – з того пуття немае.

Та годi, годi сумувать

Такоi гарноi години!

Поглянь, як в сяевi прощальному блищать

Окучерявленi хатини…

Заходить сонце; гасне день у нас;

Десь iнший край ще оживить та сила.