Фауст

Шлейермахер – розвивали його вчення; перед ним схилялися Г. В. Ф. Гегель i А. Шопенгауер. Головна заслуга Канта полягала в обгрунтуваннi творчого характера мислення. Людина – iстота скiнченна, але мислення ii сягае нескiнченностi. Фiлософ поглибив нашi уявлення про свiдомiсть, яка не просто механiчно копiюе реальнiсть, а додае до образу реальностi щось вiд iндивiда, роблячи його особистiстю. Англiйськi i французькi просвiтники у XVIII столiттi обстоювали ту думку, що всi люди однаковi, бо однаковi закони мислення.

Фiлософiя Канта давала можливiсть стверджувати iнше: всi люди духовно неповторнi, бо мислення не тiльки вiдтворюе реальнiсть, а й вносить у неi власнi уявлення. Кожна людина – творець i збагачуе природу тим, чого в нiй нема, – образами свого мислення. Кант встановив, що одна частина свiдомостi – здоровий глузд, Verstand – пов'язуе людину зi свiтом емпiричного (буденного, звичайного, земного); iнша частина – розум, Vernunft – з нескiнченнiстю, царину якоi фiлософ назвав «iдеями (або принципами) розуму». Звiдси утвердилася назва нового вчення – iдеалам. Вищi, iдеальнi, поняття – краса, пiднесенiсть, честь, совiсть, любов, батькiвщина, патрiотизм, вiра, вiчнiсть, безкiнечнiсть та iн. – надають сенсу iснуванню людини. Без них вона не може жити духовно повним буттям i стае жалюгiдним рабом повсякденного, емпiричного – тобто, за влучним нiмецьким слiвцем, фiлiстером («мiщанином»).[2 - Образ узятий зi Старого Заповiту. Фiлiстимляни («фiлiстери») здалися герою Самсону настiльки мiзерними i жалюгiдними, що вiн, вiдклавши свого меча, побив i розiгнав iх всiх просто ослячою щелепою.]

Другим нарiжним каменем «часу Гете» стала по-новому осягнута античнiсть. Мистецтвознавець Й. Й. Вiнкельман (1717—1768) вважав, що мiфи, закарбованi, зокрема, в античнiй скульптурi, вiдображають природнiсть iснування людини, повноту ii духовного буття в союзi з природою. Драматург i естетик Г.

Е. Лессiнг (1729—1781) учив бачити в мiфах греко-римськоi давнини рух, притаманний духовi неспокiй, трагiчну колiзiйнiсть («Лаокоон, або Про границi мiж живописом i поезiею»). Це значно вiдрiзнялося вiд того, як сприймали мiф в Англii чи Францii у XVII i XVIII столiттях. Якщо французькi класицисти спiввiдносили мiф з iдеею державностi i з суспiльними доброчинностями, то нiмецькi мислителi – зi Всесвiтом, природою, народним життям.