Віртуалка

І тодi, на хвилi емоцiй, адже Ігарь так рiдко брав слово, вiн взявся розповiдати той злощасний анекдот, що закiнчуеться запитанням поручика Ржевського до Наташi Ростовоi:

– Наташа, а вас кагда-нiбуть бiлi па пiздьонке лапатай?

Тонi, мене навiть зараз пересмикуе вiд цiеi фрази. Лiтати високо для мене було небезпечним не тому, що могла боляче гепнутися, а хiба що через те, що часто до мого розумiння не долiтали найпростiшi слова, кинутi iз його Землi. Але того вечора вiн справдi вимовив оту кiнцiвку. І я просто не знала, куди сховати погляд.

Нервово кидала ним, мов став вiн проекцiею загнаного зайця, з одного кутка в iнший. Па пiздьонке лапатой. Ігарюша. Ведмежонок. Ведмедь. Лапатой. Па пiздьонке.

Ошелешена, мов ошпарена, вийшла на балкон, аби вимацувати сiрiсть затягнутого темiнню мiста. Нiчний Вiдень… Я любила бути в його полонi. Часто, чекаючи на Ведмедя з вечерею, включала iспанську iнструменталку i пiд ii бренчання вслухалася у гул автомобiлiв.

На балконi все ще стояла ледь тепла грильниця.

В одному з вiкон у будинку навпроти якийсь хлопчина, мабуть студент, уже другий рiк поспiль, щотижня, у вихiднi, займався коханням, не зашторюючи вiкон. Пiдозрюю, що у його квартирi взагалi не було фiранок. Як каже моя мама: ви (тобто я) люди iншого поколiння – не прасуете одяг i не перевдягаетеся у вiдведених для того мiсцях.

Млявий холод поволi заповзав пiд одяг, але менi було байдуже. Бо накрило мене таким гидотним вiдчуттям, нiби в животi викручуе перед мiсячними, тiльки тепер той вижмаканий руками дощовий черв’як розповзався по всьому тiлу.

За мною вдихнути свiжого повiтря вийшла Таня.

– Па пiздьонке лапатай, – хихикнула вона. – Ти вiдела, какое вираженiе лiца било у Архана? Лапатай. Хi-хi.

Не маю звички вiдсiкати людей. Але ii, Таню, сприйняла, як ту, котра була свiдком краху моеi мрii. Своiм смiхом вона зробила мене вразливою, мов оголений нерв. І я не змогла iй цього пробачити.

Тонi, ти можеш уявити мiй тодiшнiй стан: вона стоiть бiля мене, рудизни ii волосся у сутiнках уже не видно, але я вiдчуваю всю ii напружену постать: тiло, яким коливаеться злорадний смiх.

І я бiля неi така незахищена, така небоездатна, вибита з колii, самотня. І тiльки нове осяяння у глибинi мого нажаханого мовчання, що Ведмедь для мене насправдi terra inkognita. І я б нiколи не пiзнала його справжностi.

Того вечора ми остаточно посварилися вперше i востанне. Та й то сварилася я. Хоча це i сваркою не назвеш.