Лісова пісня

Вона вiдчайдушно чинить спротив тому нападнику, який намагаеться роз’ятрити бiль, спотворити безсилим гнiвом обличчя, змусити ходити на милицях, соромитися своеi хвороi ноги i скалiченоi операцiею руки, а головне – позбавити ii найулюбленiшого заняття – гри на фортепiано. Боротьба щохвилинна, щоденна з особливим напруженням духовних сил, якi Леся поповнювала, поринаючи у художнiй свiт найвидатнiших письменникiв, займаючись iсторiею слов’янських народiв, перекладами з iнших мов. Дiвчина усвiдомлюе, що для неi е один благородний вихiд – духовне лицарство в умовах колонiальноi несвободи рiдного народу.

Служити Духу творчостi i через власну творчу дiяльнiсть заявити про свою лицарську мужнiсть та жертовнiсть в iм’я свободи – це той iдеал, який Леся прагне реалiзувати.

У листi до брата Михайла 18 травня 1890 року Леся наводить уривок iз свого програмного вiрша «Contra spem spero!»[3 - Без надii сподiваюсь! (Лат.)]:

[…] Я на гору круту крем’яную

Буду камiнь важкий пiдiймать,

І, несучи вагу ту страшную,

Буду пiсню веселу спiвать.

Я спiватиму пiсню дзвiнкую,

Розганятиму розпач тяжкий, —

Може, сам на ту гору крутую

Пiдiйметься мiй камiнь важкий[…]

Отак щоденно Леся Украiнка бралася за «сiзiфiв камiнь» свого творчого обов’язку i пiдiймала величезними зусиллями волi свою уяву до високого творчого узагальнення. «[…] тепер знову ходжу[…] по-котячому, та ще й спина болить гiрш, нiж перше, – бiльше яких трьох минут не можу рiвно сидiти[…] Отака-то твоя сестра ледача, Михайлику!» – iронiзуючи над собою, пише Леся про свiй фiзичний стан напередоднi поiздки на лiкування до Вiдня.

І наче мiж iншим, мовби про щось другорядне, несуттеве, повiдомляе: «[…] Пишу маленькi вiршики для власноi втiхи i розривки, а роботи жаднiсiнькоi!» (10, 59)

Цi «маленькi вiршики для власноi втiхи i розривки» склали першу збiрку ii поезiй «На крилах пiсень», яка з’явилася друком у Львовi в 1893 роцi.

Допомiг видати книжку Іван Франко, який високо оцiнив поезii Лесi Украiнки, наголосивши, що вiд часу Шевченкового «Заповiту» Украiна не чула такого гарячого поетичного слова, як з уст цiеi слабосилоi, хвороi дiвчини. Леся Украiнка вже дивилася далi, обдумуючи свое творче покликання i вдосконалюючи свою поетичну майстернiсть. ii не лякае, що критики i читачi зауважували «сумний колорит» першоi поетичноi збiрки.