Роман про людське призначення

Власне, саме тодi пiд лазерним поглядом дiвулi у Федоровiй аортi (вiн мiг би пальцем намацати, де саме) тоненькою цiвочкою, часами лише то мiцнiшаючи, то слабнучи, вперше попливло передчуття, яке його вже не залишало: всi цi подii: ця розмова глухонiмих, цi очi, ладнi безжально нищити все, що не давалося убгати себе в шабатурку iхнього мiкроскопiчного, по-сектярському нетерпимого уявлення про свiт – це його життя, за яке, хоч би й що там iнше просторiкували розумахи, колись i йому, як i кожному, доведеться звiтувати перед Всевишнiм, бож хiба ця майже на голову вища за нього дiвуля з заячою губою не була якоюсь часткою i вiн сам? Кусник людства, окрайчик iскри Божоi? Розум ii зневажив, змолов на порох осудом: гiстерична креатура, загонисте дурепище, яку бiологiчнi i духовнi сили, видiленi iй природою й провидiнням на хлопця, на численне продовження роду (щороку по дитинi, одразу втихомирилася 6) i на особисте (i хто зна, чи не е це – едине й найiстотнiше?), дароване кожному, не знане самому чоловiковi, вище призначення, наслiдком випадкових обставин, яких могло й не бути (здебiльшого через того самого хлопця чи за браком його, – на якi лише вихиляси не штовхае людину не за призначенням скерована енергiя), прилютували ii, обiкравши ii волю й призначення, до людиноненависницькоi догми (а яка догма не людиноненависницька? адже жодна догма не терпить побiч себе iншого погляду? Чи то просто властивiсть людини: до всiх ii дiй непомiтно пiдключаеться фанатизм, що постiйно паразитуе на межi людськоi свiдомости, i тому пiд кожним гаслом, навiть в iм’я любови до ближнього – i саме тут – найчастiше – чатують рiки крови? – а людину, ледве вона титанiчним зусиллям духа й волi звiльниться з одних лещат, куди ж сама себе й уманеврувала, як ii вже дiдько штовхае нап’ялити на мозок якусь iншу, ще страшнiшу пекельну затискувачку, що на столiття випалюе все живе?).

Розум унедiйснив дiвулю з заячою губою, а серце пошкодувало: людина ж. Роз’юшена, небезпечна в своiй нищiвнiй нетерпимостi, яка ще стiльки на своему шляху нашкодить iншим (хiба кожного разу, як людина вважае себе управненою вирiшувати долю iншоi людини, вона одразу ж не нагромаджуе навколо себе бастiони з трупiв?), алеж людина. І ця людина у великiй бiдi.