Роман про людське призначення

Хiба всi жорстокостi не з того, що людина людину розсаджуе по iнших площинах? Тих, хто в iншому вимiрi, легше нищити, не затьмарюючи сумлiння: не наш, отже не людина; хто побиватиметься за смаженим коропом на тарелi? Тож як йому промовити до дiвулi, коли вiн для неi навiть не смажений, а гнилий короп? Та що для неi, коли, здавалося б, до такого проглядного Перекотигори, вiн, Федiр, не завжди мiг промовити до душi, бо навiть коли йому теплiшало в грудях, що вiн iз Перекотигорою дiйшов згоди в якомусь питаннi, раптова, зовсiм незначна дрiбниця розпанахувала мiж ними прiрву, унаочнюючи, що Федiр, який роками приятелював з Перекотигорою, його зовсiм не знае й не розумiе в найпростiших речах, наче Провидiння затялося йому зайвий раз нагадати, що людинi нiколи не дано знати iншоi, i саме тому таке пекло й дiеться на землi?

А втiм Федiр нiколи не поспiшав з висновками, даючи часовi впорядкувати надто гострi й з унутрiшнiм приском явища, так само, як вiн нiколи не надавав би найменшого значення розповiдi Петра Бешихи про Перекотигоринi свiдчення в полiцii з приводу того, що на Бешиху навалилися на сходах двое вилицюватих з моржовими очима молодикiв, яким лише Іван Козодуб та обидва Грiнченковi близнюки, що саме вийшли були вiд Перекотигори, перешкодили затовкти на смерть Бешиху, якби самому Федоровi вже з iншоi нагоди, однак теж у полiцii, куди вони разом ходили свiдчити про самогубство Ігоря Кам’янецького, – на власнi вуха не довелося почути, як Перекотигора возить у решетi полiцаiв, хоча Федiр ще довго розмiрковував, чи не причулося йому все те через надмiрну схвильованiсть смертю Ігоря, якого вiн напередоднi мав вiдвiдати й не вiдвiдав через хвилеве зацiпенiння душi, яке його iнколи опадало без видимоi причини (може, якби вiдвiдав, нiчого не сталося б, й Ігор залишився б живий? Інколи вистачае й мачини, аби втримати людину вiд пастки, звiдки нема вороття), бож тодi полiцаi анi не здивувалися (i це тодi, коли Федоровi очi лiзли на лоб), анi не поцiкавилися, що ж бодай згрубша мае на думцi Перекотигора, виголошуючи подiбнi свiдчення, якi згодом у Федоровiй пам’ятi (попри вибачливi поправки на своерiдний Перекотигорин гумор, яким вiн не раз завдавав Федоровi клопотiв, бо Федiр нiколи не знав, i йому здавалося, що того й сам Перекотигора не знае, коли той жартуе, а коли говорить поважно) не трималися купи, а головне, взагалi не виглядали на щось бодай трохи подiбне до свiдчень про Ігоря, хоча тодi в полiцii вiд дещо зарiзкого, нiж звичайно, Перекотигориного гол