Роман про людське призначення

Тобто, на перший погляд нiби й не мiстилося нiчого особливого в тому, що Перекотигора викладав подробицi, якi не лише не стосувалися, а й явно затемнювали справу, i в яких Федiр навiть згодом на чисту голову не здолав добрати тями, як то трапляеться, коли звичайнiсiньке, буденне довкiлля вiд незбагненних душевних поторкiв нагло учуднюеться, вислизаючи в iншу площину, бож Федiр тодi, особливо, як Перекотигора забрав слово, затято гнав вiд себе пiдозру, що Перекотигора далеко бiльше причетний до Ігоревоi смерти, нiж Федоровi того хотiлося б, i тому вiн ходить по колу, споруджуючи мiж собою й iншими захиснi мури, куди вiн, кiльце за кiльцем, втягуе й Федора, хоч i не називае його на ймення (Федiр лише згодом вiд Юска Дитинця довiдався, що тодi Перекотигора мучився вiд певности, – а цю певнiсть навiяв йому сам Федiр, хворий вiд припущення, що Перекотигора мiг вдатися до злочину, – що вiн, Федiр, убив Ігоря, хоч i словом не прохопився про це Федоровi, навiть тодi, коли вийшла на свiтло, – кривавiша за Сташинського, бо значно ширша й пiдступнiша – афера Івана Садового, засланого кадебiвцями з особливим дорученням прорiдити найсвiдомiшу украiнську емiграцiю, до числа яких потрапив i нiчим, здавалося б, так дуже й не примiтний Ігор), i тому на запити полiцаiв розповiсти про Ігоревi звички, а особливо знайомства й обставини, коли саме це скоiлося, Перекотигора й говорив, мовляв, «це сталося значно ранiше вiд того часу, коли третя iмператорська конкубiна велiла переламати ноги й руки моiй матерi, як i значно ранiше вiд того проблиску, коли я, зiйшовши на першi висувнi приступцi головного каналу, помiтив на пiдвiсних дорiжках, споруджуваних проскрибованими будiвничими пiд час розливу, вiдблиск роси на диньоподiбних пiвонiях, ще заки наполохана служниця встигла пiдхопити мене пiд живiт i внести в iнше столiття до неосвiтленоi спортовоi залi, загромадженоi трапецiями, старими усвiчникованими пiянiнами й розмальваними портретами колишнiх власникiв холодниками на кшталт египетських домовин з нежилих евакуйованих помешкань, над якими висiли мокрi рушники, – це сталося на тому розтинi свiтанковоi свiдомости, коли людина вперше вiдчувае – амебою, органами травлення, самими ядрами клiтин, – усвiдомлення мозком приходить значно пiзнiше, який потiм розкладае свiт на поняттевi шухляди, – що вона живе i до неi в колодязну живу колбу душi поволi, жовток за жовтком, спускаються дотики зовнiшнього свiту.