Роман про людське призначення

Зрештою, тодi Пилипенчиха говорила йому таке, що вiн спромiгся зрозумiти лише роками пiзнiше, коли вже не нiмцi, а радянцi заходилися винищувати найменший прояв украiнського самоусвiдомлення, з кадебiвницькими рiзаками чатуючи на кожен паросток, що проти iхньоi волi з’являвся на свiт Божий з-пiд могильноi плити чавунно-чорносотенноi всеросiйщини, пiд якою нiяк не давав себе задушити украiнський народ, хоч Федоровi здавалося, особливо, як почали хвиля за хвилею котитися новi, дедалi лютiшi арешти Украiною, коли за звичайнiсiньку розмову украiнською мовою у якомусь там Днiпропетровському, де навiть школи не лишилося з украiнською мовою, звинувачували в «буржуазному нацiоналiзмi» й запроторювали гнити в концтабори, – що це зашморг, з якого вже не виборсатися, а отже й кiнець свiту, бо коли вмирае людина, гасне зiрка, а коли до ноги вирубують будь-який народ (не мiй народ? – помиляешся, – твiй! – кожний народ, який вирубують, – твiй!) за мовчазною згодою iнших, удатнiших (ох, цi украiнцi, чого ж iх не вирубувати, цих «рабiв нiмих»? Їх вимордовують мiльйонами, а вони навiть кричати не вмiють, як iншi пискатiшi! Чи iншi – просто не чують: не в той бiк вуха? вiтер не той? а чутнiсть – не тiльки маршова, а й сфер, – завжди по боцi сильного?), а коли до ноги вирубають будь-який народ (а його ж вирубують, Господи, як же його вирубують!), загнивае душа всесвiту й розлiтаються на друзки соняшнi системи, i тодi на порозi Судний день, i знову до нуля повертаються всi галактики, – як це, збиваючи вказiвним пальцем вихорцi в повiтрi, пояснював Безручко саме тодi, як Федiр зауважив: крук, якого приручив Панас Полатайло, тягаючи за собою на шнурку клишавого пташиська по всьому мiсту, шматуе Панасовi печiнку, на цироз якоi нездужав Панас, нарiкаючи на лiкаря, що заборонив йому руйнувати спиртними напоями цей i так дещо пiдпсований орган.