Роман про людське призначення

Федiр часто питав себе; чому все, що розповiдае Рафаель, його завжди хворобливо дратуе, порючи колючками м'ясо й душу, адже якби те саме теревенив Юрко чи Перекотигора (а, власне, хiба ж таке iнколи загинав Перекотигора? тiльки дивним чином, то його, Федора, нiколи не разило), вiн просто не звернув би уваги, проте в устах Рафаеля-Мiкель-Анджельо (чи тут перемагав виключно зовнiшнiй, фiзiологiчний момент, що в тiй самiй склянцi велить вiдхилятися однiй рослинi вiд iншоi й хирiти? – гора сирого, надто бiлого з нахилом до ластовиння, надто баб'ячого м'яса, яке природа нiби помилково надiлила чоловiчою статтю, i ця виставлена на показ крихкотiлiсть Халяви, – якби вiн нею бодай не хизувався! – й розпiкала Федора, хоча вiн дружив з Леонидом Онищуком, остаточно збабiлим вiд горiлки i, щонайменше удвiчi грубшим вiд Рафаеля, – якби людина розмножувалася дiленням, як амеба, з Онищука вийшло б iз п'ятеро ставних хлопцiв – однак Онищукова зовнiшнiсть Федора анi трохи не роз'ятрювала, навпаки, бiля Онищука вiн завжди чувся надиво затишно, ба бiльше, коли йому траплялося прийти лютим до Онищука, за кiлька хвилин ця лють безслiдно випаровувалася, хоча Онищук нiколи не пробував анi заспокоювати, анi навчати життя, взагалi нiколи не лiз до Федоровоi середини, самою своею присутнiстю випрасовуючи душевнi збурення, – натомiсть Рафаелевi – i зовнiшнiсть, – властиво, ця зовнiшнiсть якраз i була тiею проектованою назовнi унутрiшнiстю, яка доводила Федора до нападiв ядухи, – i спосiб висловлюватися, – тягучий, чорний лакричник, що гофрованими жмутками струмував з Рафаелевого трубчастого писка, – i спосiб висловлюватися, – суцiльнi ходилицi: пiдскоки, присiдання, пiруети, – i взагалi саме, нехай i яке незначне випромiнювання Халявиного ества негайно вичакловувало з Федора демонiв, про iснування яких вiн i не здогадувався, – як тодi в Ігоря, коли Рафаель його так роз’юшив, хоч Федiр того, – принаймнi йому так здавалося, не показав з виду, бо його, щойно блискавка пройшла мозком, опав страх, що вiн, Федiр, уперше в своему життi засумнiвався, – навiть згадка про те згодом кидала його в розпач, шо вiн мiг бодай на мить впустити в груди таку гiдру, – чи вбивство – завжди злочин, прiрва, з якоi не видряпатися, – вистачало йому мимохiдь зиркнути на сердечком викраянi вуста серед масноi, дебелоi Рафаелевоi перепiчки-обличчя), навiть коли Халява висловлював те, що й Федоровi у спiльному напрямку вкладалося в подiбнi думки, прошивае йому нутрощi ножицями, хоч вiн i пильнував, аби цього