Роман про людське призначення

ставало шкода Рафаеля, бо Федiр дуже швидко вiдходив i тому одразу ж клав собi за обiтницю, що наступного разу (а цей наступний раз незмiнно кiнчався, як i попереднiй) вiн буде вирозумiлiший до Халяви, котрого нiжнi батьки змалечку наввипередки (одиначок!) перегодували не лише iжею (вiчна колотнеча з цими одинаками! Хоч Федiр i сам належав до одинакiв, проте ранне горе, – адже як забрали батька, йому довелося пiклуватися важко хворою матiр’ю, бувши i нянькою, i кухарем, i хатньою господинею, i перекупкою – бiгав на базар продавати материнi утлi лахи, – ранне горе випалило з нього телiй одинакiвства, хвороба, якоi Рафаель просто не зауважував, бож батьки досить попрацювали, аби надмухати единого нащадка певнiстю, що весь свiт мае обертатися виключно навколо нього), а й уроенням про його, Халявину, винятковiсть (а хiба не кожному здаеться, що його дитина народжена знiмати зiрки з неба? І десь на якомусь роздорiжжi в життi, хоча переважно й не там, де це людинi ввижаеться, вона iх i знiмае?), вище покликання, яке, може, й дано всiм без винятку, тiльки не кожний завдае собi труду продиратися крiзь колючi дроти за цим покликанням, а переконання у свою (так непомiтно й засохлу) винятковiсть дорослому вже годi позбутися?

Скiльки разiв Федiр натинався подолати пiдшкiрну неприязнь до Халяви, товкмачачи собi, чи ж винний чоловiк за батькiв- придуркiв, якi пустили сметанчука у цей свiт з такою унутрiшньою ношею? i чи ж мало сенс юшитися на сараку за те, шо його надто нiжна ненька й татуньо ще з колиски запрограмували на Рафаеля, та ще й Мiкель-Анджельо? а в ньому самому забракло кебети бодай тР°хи вiдстукати назад це запрограмування, – що, зрештою, не так i легко.

Це тiльки легко «зло входить у серце, та не легко виходить». А звiдси й неосяжнi претенсii – бути не тим, чим вiн е. Претенсii, якi найбiльше й дратували Федора, хоч вiн i розумiв: з його боку далебi смiшно втрачати з цього приводу панування над собою, бо чи е кожний такий, як вiн е насправдi? Що таке бути таким, як людина е? Чи людина те взагалi знае? Аджеж вона постiйно мiняеться, i як iй схопити те, що в нiй незмiнне? Незмiнне.