Семен Жук і його родичі

вольний, та не знаю, що дiяти…»

– «Се-б то як?»

«Так! ти тiлько подумай: що перед нами… цiле море житя… а як ёго переплисти?»

– «Предки нашi плавали на чайках, а в наш час плавають на пароходах…» шуткував Джур.

«Нi!.. ти не шуткуй, а слухай справдi… Ну, скiнчили ми унiверситет: ти лiкар, я кандидат прав, що-ж дальше? Дверi унiверситета за нами зачинились; а вiдчинились инчi дверi – дверi житя… Хоч чи не хоч, а треба переступить порiг, треба ввiйти у тi дверi… Що-ж ми там робитимем? куди приставить нас, до якоi роботи приверне хозяiн того широкого поля, котре зветься – житем?… Ти лiкар! твоя стежка протоптана: поiдеш за кордон, вернешся, вiзьмеш катедру и почнеш: учить, та лiчить, «жить, та поживать, та грошей наживать…» Одно слово: твоя стежка видна; не видно на iй нi груди, нi гололедицi; рiвно як на столi…»

– «А хиба на тiй дорозi, котра веде у Жукiвку, есть и тепер, на веснi, и груда и гололедиця?» перебив шутками Джур…

«Цить бо! я веду рiч не шуткуючи… До Жукiвки ми доiдемо з тобою гарно, по рiвному; та в Жукiвцi треба шукать, треба вибирать стежку…»

– «И вибирай досхочу, залюбки…»

«Легко сказать: «вибирай!» Стежок багацько – та на яку йти, не знаеш! Глянеш на одну – багно; глянеш на другу – ожеледь и хвища; на третiй – скрiзь копцi, тiлько те и роби, йдучи по iй, що дивись: як би не споткнуться, та не зломать вяз…»

– «Чудний ти чоловiк, Семене! на тебе найшли смутнi думки, ти й философуеш невiдь що.

Менi гiрш нiж тобi! у мене вже скибка одрiзана! лiкар, тай годi! дорога загорожена. Учи, як ти мовляв, да лiчи, та з сiеi колii вже и не виходь: бо ся колiя – твiй хлiб насущний… От-що! Чи так же у тебе?… Ти куди кинь, так клин: чи у судовики, чи в адвокати, чи в учителi, хоч и в профессори – добивайся… Та тiлько на що се все тобi! У тебе – хвалить Бога, худiбчина не аби-яка; ти чоловiк з великими достатками… «лежи на печi, та iж колачi.»

Жук косо глянув на Джура, всмiхнувся и сказав: «не про се рiч… я мислю не про байбацтво, а про ту стежку, на котрiй моя праця принесла-б найбiльшу сумму громадскоi користи…»

– «От воно що!.

. громадскоi користи» – переговорив ёго Джур, притискаючи останнi слова. – «Паничу забажалось працi»…

«Я з роду не був паничем!» сердито сказав Жук. «Та тепер и не час сидiть згорнувши руки…»

– «Годi, годi», перебив ёго Джур, «не сердься… йди в учителi.»

«Пiшов би, так хисту нема.»

– «Ну в судовики, тепер заводяться новi суди, треба нових людей; на юристiв тепер велика потреба.