Перехресні стежки

– Ну, ну, але се вже вам набрехали тi добрi люди, буцiмто я оминаю вас.

– Сього менi нiхто не говорив. Се я сам собi мiркую.

– І без причини. От i тепер, бачите, я й не думав оминати вас. І коли ласка, то навiть прошу з собою.

– Куди?

– Та до мене. Тут на вулицi нiяково балакати.

Рафалович бачив, що Стальський трохи нетверезий i пiдносить голос, i йому справдi нiяково було балакати з ним на вулицi i звертати на себе увагу прохожих. Але Стальський оперся, як буйвол.

– Нi, се менi не до шмиги! Чого я пiду до вас? Нудота у вас.

Не люблю балакати насухо.

– Знайдеться i у мене дещо мокре.

– Так? А то що iнше. Ну, так allons, enfants de la patrie![12 - Вперед, дiти батькiвщини (франц.). – Ред. Першi слова «Марсельези», нацiонального гiмну Францii.]

І вiн без церемонii вхопив руку д-ра Рафаловича i, зiгнувши ii так, як згинае кавалер, ведучи даму, сам узяв своею дужою долонею його рам’я, i так пiшли оба вулицею. Рафалович дуже не рад був тiй стрiчi i тому парадуванню з полуп’яним чоловiком, але не мав способу позбутися його.

Добре, що його помешкання було недалеко i що по дорозi iх не здибав нiхто з мiських матадорiв. Стальський був дуже веселий i раз у раз балакав.

– Га, га, га, ксьондз-пробощ пишний собi! Чи бач, знайшов iнстанцiю, перед ким оскаржувати мене! Ну, скажiть, будьте ласкавi, пане меценас, як вам се видалося?

– Дивно.

– Що? Чи чував хто таке? Чорнити мене перед старим приятелем! Окричувати тираном. Я, я нiбито збиткуюся над своею жiнкою! Ах, Боже мiй! Та я ii не то що – пальцем не ткнув нiколи! Я десять лiт, вiдколи ми побралися, навiть слова не сказав до неi.

Живемо з собою не то, щоб сказати, як ангели в раю – нi… Знаете, i мiж святими бувае рай i пекло. Але ми жиемо ще краще, так, як коли б обiк себе лежали двi колоди. Ну, скажiть, чи то совiсно, знаючи се, балакати про якесь тиранство?

Д-р Рафалович силкувався якмога швидше затягти Стальського до свого покою, бо вiн говорив чимраз голоснiше, немов хотiв умисне звертати на себе загальну увагу.

Євгенiй отворив хвiртку, що вела на подвiр’я його помешкання, i пустив Стальського наперед себе. Та заким здужав увiйти сам i замкнути хвiртку, вже Стальський успiв викликати авантюру.

На подвiр’i щось там робив сторож дому, високий, понурий i мовчазний чоловiк, з блiдим лицем, з чорною стрепiхатою бородою i дико блискучими очима. Євгенiй видав його щодня, але нiколи досi не чув вiд нього слова.