Сагайдачний

По кiлька разiв оглядав воза й коней, чи що в дорозi не попсуеться.

Вже запрягли коней i мали сiдати, як Петро кудись пропав, наче пiд землю провалився. За ним шукали i кликали. Тодi Марко побiг кудись, кажучи:

– Я його зараз знайду.

Вiн побiг на цвинтар[2 - Цвинтар (кладовище) показують ще донинi в Кульчицях з старезною церквою. Вона обведена високим ще валом. Розказують, що тi вали викопано проти татар та туркiв (Прим. авт.).] i тут справдi знайшов Петра. Вiн стояв навколiшки на могилi батькiв своiх i молився.

Вiдтак поцiлував землю, взяв грудку землi, завинув у ганчiрку i поклав за пазуху. При тiм вiн плакав, аж заходився, i зовсiм не помiтив Марка, що стояв за ним, не перебиваючи йому.

– Ходи, Петре, нам пора iхати.

Петро ще раз перехрестився, поцiлував землю i, встаючи, обтирав заплаканi очi.

Як вернулися, Марко виправдував Петра перед дiдусем:

– Вiн ходив на цвинтар з своiми прощатися.

– Тепер попрощайся зi мною, з нами. – Старий обняв Петра i сердечно поцiлував.

 – Ти гарна дитина, що своiх батькiв любиш. Люби i нас так, як ми тебе полюбили.

Тепер стали всi хлипати, та прощатися, та обiймати хлопцiв. Коло загороди Жмайлiв зiбралося багато народу. Грицько пiшов до хати i винiс старезну закопчену iкону. Як уже рушали з обiйстя, старий стояв з вiдкритою головою на порозi i благословив iх образом. Ще на закрутi оглянулися хлопцi i побачили старого дiдуся на порозi. Побачили востанне…

В Самборi треба було ще один день переждати, поки валка зiбралася.

Хлопцi пiшли ще попрощатися зi школою та о. Атанасiем.

Чимало зiбралося возiв пiд рукою Дрозда. Вiн здавався чоловiком непоказним, бо був малого росту i сухий. Та в нього була така сила, що, пiймавши вола за роги, валив його на землю.

У його валцi було яких п'ятдесят узброених людей. Було кiлька рушниць, пiстолiв, шабель, списiв i бердишiв. Кожний узброiвся у що попало, щоби було чим вiд напастi оборонятися. Були тут люде рiзного вiку i професii, найбiльше купцiв з своiми пiдручними.

Однi iхали до Львова по набiр, iншi верталися з Самбора до Львова.

Дрозд придивлявся кожному зокрема i оцiнював його бойову вартiсть. Видно, що був iз людей радий, бо затирав руки i пiдморгував.

Прийшов i до кульчичан:

– Що ж, панове школярi, iдемо, – будемо вчитися, га? Вчiмся, щоби не пiдсипали березовоi кашки… Ге-ге-ге…

В дорогу треба було пускатися пiдвечiр, щоби до дня доiхати Янiвського лiсу.