Сагайдачний

 – Ану, панове-браття, на конi, та й з богом! Я iду з вами.

– Добре так, – гукали скрiзь, – веди нас, пане Грицьку!

Шляхта стала розходитися до коней. Дехто мав верхового коня напоготiвлi, iншi випрягали з возiв, а дехто позичав коня в сусiда.

Грицько Жмайло-Кульчицький був собою замiтний чолов'яга. Середнього росту, кремезний i плечистий дiдуган, з бiлим як молоко волоссям, з довгими сивими вусами. Одягнений був у капоту з синього сукна, густо позаду збирану, в сивiй смушковiй шапцi, iз синiм дном. Був оперезаний цвiтистим поясом, до якого прип'ята була здоровенна крива шаблюка.

Найстаршi люде говорили, що йому минуло вже сто рокiв. Лице у нього було рум'яне i здорове. Не вадило йому, що мав двi борозни на лицi i чолi вiд шаблi. На свiт дивився весело сивими очима.

Тим часом шляхта гуртувалася на вiльнiй площi.

Внук Грицька привiв йому кремезного коня. Старий вискочив справно на сiдло, поправився, оглянув гурток, виiхав наперед гурту i скомандував:

– Чвiрками! – Вiдтак оглянувся на церкву, здiйняв шапку i перехрестився тричi: – Во iм'я господне! Вперед!

Усi зробили те саме, впорядкувалися i рушили за Грицьком.

Як минули вже хати перемиського передмiстя, вони роздiлилися по обидва боки дороги i iхали незамiтно помiж придорожнiми вербами.

Старий Грицько вийняв з кишенi люльку, набив тютюном i викресав огню. Вiн був вдоволений, веселий i усмiхався пiд вусом, не говорячи нi слова.

Проiхали так, гуторячи мiж собою, з годину, аж помiтили з другоi сторони ватагу людей, що проти них iхала.

– Се, певно, владика! – заговорили всi майже в один голос.

Так воно i було. Серединою дороги iхала коляска. Видно було золотий хрест владичий, вiд якого вiдбивалися яркi променi сонця.

– Нуте, панове-браття, ушикуймося на дорозi як слiд i так пiд'iдьмо достойно i з повагою, – говорив один iз шляхти.

– Тихо там! – гукнув Грицько до своiх. – Ховатися i шаблi напоготовi!

Тепер усi завважили, що пiд лозами над Днiстром коiться щось незвичайне. Щораз бiльше людей виiздило з лiз i ставали рядком.

Почет владичий зближався щораз. Здаеться, що нiхто з них не мiг бачити, що над Днiстром дiялося.

Навпаки, Грицько бачив i одних, i других. Його варта, iдучи, крилась мiж вербами, i нiхто анi з дороги, анi вiд лiз не мiг ii завважити.

Тi, що супроводжували владику, вважали себе безпечними. Весело гуторили, а для увеселення владики заводили герцi, перебiгалися, пiдкидали вгору шапки i вiдтак iх ловили в повiтрi.