Сагайдачний

А по дорозi – Марко каже до Петра:

– Чого Наливайки до нас причепилися? Чи не виговорився ти, Петре, перед ким, що хочемо на Сiч втiкати? Висмiяв нас один, а другий, певно, ще вилае.

– Я лише те говорив, що ти чув. Питав нас жартома за Сiч, а я жартом йому вiдповiв. Випили одне, вип'емо й друге.

– А може, нас вiдiшлють додому? Може, ми що не так робимо, як треба?

– Як вишлють, то поiдемо. А грiха за нами, сам знаеш, нема нiякого.

Та у о. Дем'яна цiлком не було того, чого побоювалися. Вiн прийняв iх ввiчливо i зараз почастував iх горiхами та медiвниками.

– Сiдайте, хлопцi, та поговоримо. Я давно мав вас прикликати, та не було часу. Я хотiв вас випитати, як у вас, у Самбiрщинi, з нашою церквою?

– Певно, що не так, як тут. У нас православних переслiдують, наприклад, у Самборi не вiльно церкви ставити всерединi мiста, i хiба те мають, що iм люде скинуть. Такоi церкви, як тут, ми ще нiде не бачили. – Так говорив Петро.

– А якi у вас священики?

– Та якi… У нас, наприклад, у Кульчицях, е чотири попи, та лише двое знае читати…

– А як же вони читають Євангелiе?

– Навчилися одне «За всякое прошенiе» напам'ять та спiвають його щонедiлi, а службу правлять напам'ять.

– Сумно, – каже о. Дем'ян, – шкiл нема, людей нема.

– І князiв руських нема, – докинув Марко.

– Бачите, дiти, в якiй небезпецi наша благочестива вiра? На вас, молодих, тяжить святий обов'язок рятувати ii, а то лише тодi статися може, як матимемо своiх вчених, до церкви i народу прив'язаних людей.

На князiв не числимо, бо iх не розведемо, а учених людей можна мати без помочi езуiтiв. Тому мiркуйте, якi великi услуги може зробити тутешня школа, а ви в нiй. Не лише що самi навчитесь, та ще своiм прикладом товаришiв заохотите до невсипущоi працi. Вiд вас двох мусить школа бiльше вимагати, як вiд усiх iнших. Лише вам тим не гордитись, не виноситись понад товаришiв, бо янголiв гордих навiть Господь не стерпiв. Пам'ятайте собi те. А пам'ятайте ще й притчу господню, що не вiльно закопувати даного господином талану, бо треба за таке марнотратство тяжко вiдпокутувати.

– Та ми вчимося, що можемо, – оправдувався Петро.

– Сину мiй, я ж тобi докорiв не роблю, а дивлюся за вашими поступами в школi, вчителi вас хвалять, а я вас остерiгаю, щоб тi похвали вас не попсували. Чим бiльше вас хвалять, тим бiльше ви повиннi працювати, ось що хотiв я вам, любi дiти, сказати. Про вас знае i його милiсть, а подумайте, як би йому було жаль, коли б на вас обманувся.