Роман про добру людину

– Та знаю, тiльки який же я вам спiврозмовник? Я не вчений i не потраплю нi на що путне здобутися, – застерiгся Стецько, iз здивуванням нотуючи в пам'ятi, як професор Кава бере його пiд руку, нiби вiн не Стецько, а небачена шанована особа, перед якою наважуються висловлюватися тiльки пошепки, аж батьки не встигають нагримати на дiтей, якi вже i так дивляться на незвичну появу занiмiлими ротами, забувши на мить довкiлля, – i вони вдвох заходять до барака, куди Стецька не раз горiлчана доля заводила, проте нiколи в такому почесному супроводi, прямують сходами, яких Стецько досi нiколи не зауважував, бо в нього склалося враження, нiби там самi купи смiття й рештки старих, порубаних на дрова таборових меблiв, а не сходи, якi то ширшають, то вужчають, ледве вмiщаючи Стецька з професором, перетинають величезну залю, подiлену простиралами, рушниками й коцами на закапелки, де вже всi спали на двоповерхових раз на мiсяць вичищуваних вiд блощиць нарах, i далi через перегородки, комiрчини, добираються нарештi на саме горище до закамарку, шо його професор Кава назвав своiм помешканням, не перестаючи оповiдати щось приемне й заспокiйливе, вiд чого Стецька знесилювала слабiсть, нiби вiн потрапив до лазнi, його поклали на полицю й поливають лiтеплою водою, а навколо парують мидницi з зеленим запашним розчином, в який лазникар кидае губки, щоб потiм вiдтиснути iх Стецьковi на обличчя, на груди, на живiт, i Стецько наче оновлюеться, бо губки – це водночас i звичайнiсiнькi губки, i слова професора Кави, що заповнюють усе навколо.

Стецько дiйсно не лише нiколи не бачив професора Кави таким балакучим, а й не пам'ятав, аби хто з табору похвалився довгою гутiркою з ним, а тепер професор Кава говорив, не зупиняючися, та ще й мовою, яку Стецьковi вперше доводилося чути, нi на що не подiбною, такою чудернацькою, аж Стецько нiколи не повiрив би, якби не пересвiдчився на власнi вуха, що клацала й переливалася, немов вона iз суцiльних трелiв, схлипувань i хвилястих блакитного кольору патичкiв, вкачаних у мед, однак, на диво, Стецько ii якимось чином розумiв, наче змалечку тiльки нею й спiлкувався, ба бiльше, вiн сам, а це вже переходило всi межi, вiльно, зi смаком, мало не хизуючись, вимовляв цiею мовою найскладнiшi речення.

– Це ж просто чудасiя! – не втримався Стецько, слухаючи, як дивовижнi словосполуки лящать йому в ротi, аж лоскочуть.

– Бачите, це зовсiм легко, не треба й жодноi вчености! – засмiявся професор Кава.