Герострати

Я згоден на все, аби тiльки …

Я не певен, чи я справдi це вимовив, чи тiльки подумав, та вiд переляку, що господар мiг це дiйсно почути, я завмер i тут же вирiшив, що вiн не почув.

Я занадто захопився, говорячи так. Проте виключене, аби я бовкнув про бiографiю мого вiдвiдувача.

Господар зняв з себе тюбетейку, накрив нею заварку, щоб настоювалася, i вперше уважно зупинив на менi погляд.

– Так ви антиквар, – сказав вiн, i у мене кригою взялося в серединi. Я приготувався почути запит, чи я справдi пишу бiографiю мого вiдвiдувача, та господар заговорив про iнше, i менi вiдлягло вiд серця; напевно вiн таки не почув фрази про данi до бiографii мого вiдвiдувача.

– Можете звати мене Домом або Рамзесом, – говорив вiн, – так мене тут усi кличуть: мiсцевi жартуни прозвали, вважаючи це дотепним, а я пошкодував iх розчаровувати, пощо? – тож воно так i лишилося. Зрештою, якщо вам воно не подобаеться, звiть мене, як вам захочеться. Я не надаю значення прiзвищам. Якщо вам зручнiше, то мене цiлком задовольнятиме, коли ви мене i взагалi нiяк не називатимете або зватимете кожного разу iншим iм’ям, як вам до вподоби.

Ваш клiент у цьому будинку не живе, це напевно, бо я знаю всiх тутешнiх мешканцiв. Вiн до мене дiйсно кiлька разiв навiдувався, однак його iм’я чи прiзвище менi не вiдомi, тобто оскiльки я не надаю iм значення, вони не тримаються в моiй пам’ятi, я навiть свое забув. Я також не знаю, де вiн мешкае, бо людина мешкае там, де вона е, а менi зараз важко визначити, де вiн. Єдине, чим я в станi порадити, це дати адресу, авто, що везло корiв на рiзню, напоролося на вантажник iз коксом, коли я, ще бувши гiмназистом, нудився бiля вiкна, компонуючи шкiльне завдання про Францiска з Ассiзi, i це знову неприемно шарпонуло глибоко всерединi, навiть якщо зараз мене й не хвилювали пожмаканi коров’ячi голови i черева всумiш з коксом, i той рев, який, здавалося, iшов просто iз шматкiв м’яса.

Імовiрно, мiй вигляд до певноi мiри вiдбивав мое незадоволення, i господар пов’язав його з присутнiстю тварин, бо його пояснення прозвучало, як довгий i лагiдний компрес iз слiв, надмiру лагiдний, а це враження лагiдности походило напевне вiд того, що вiн, перш нiж почати говорити, мугикав, мов заколисуючи дитину, хоч я того вiдразу не усвiдомив, i щойно згодом, коли я зареагував i насторожився, це мугикання перейшло в слова, i – правда, мугикання бiльше не повторювалося, – кожний вислiв нiс його пiдкладку.