Сині етюди

    П.Тичина

Связан я узловыми дорогами,

На которых повесилась Русь,

На которых трактиры с острогами

Хоронили народную грусть.

    В. Александровський

І

На стола поклав бравнiнга й на нього дивився тривожно – редактор Карк. Згадав: холодний ранок – 1905 року чи 1906, тодi гiмназистом був; це було вчора: учитель, а потiм учень, а потiм iх ховали в той ранок, у холодний, i днi йшли сiрi, сiрi – мабуть, того холодний. Гiмназiяльна церква й пiп iз жiночим обличчям. Повiтове мiсто, болото, гуси, хмари й цвинтар на горi.

Кожний бравнiнг мае свою iсторiю криваву i темну – у нас, на Украiнi, сьогоднi: 3 березня року нашого п'ятого… а взагалi – 1922. Як довго як курс нашого карбованця, як товарний потяг у момент вiдступу в невiдомiсть – i вогкий день, i на деревах жовтi сльози, а бiля дерев танок умирання – листя, а бiля вокзалу метушаться сiм'i комунiстiв, а iх не беруть.

Дехто не встиг сiсти, i iх ловили по селах… Мого товариша жiнку зловили, а потiм згвалтували, i вона стала дурненька.

Кожний бравнiнг мае свою iсторiю: темну, як духовне нутро окремоi особи…

Історiя бравнiнга така: лiс, дорога, втiкачi, вороги, i хати, i дерева, i всiм байдуже, вже дихати не можна, горять груди i згорають-згорають… Пострiл… Темна iсторiя. У буржуа вiдбирали бравнiнги, i вони плакали, а потiм у нас одбирали, i ми не плакали – не iронiя! – а може, хто й плакав… Чого одну людину шкода, а до тисячi мертвих байдуже? Почуття колективiзму нема – це не з «азбуки комунiзму», провiрте!

Проте це не щоденник – це справжня сучасна новела.

Редактор Карк пiдвiвся, ще раз тривожно подивився на бравнiнга i вийшов.

II

Із тихоi вулицi пiшов на клекiт. Жеврiло блакиттю. На пiвнiч iшли води – дощ. На заходi сонце в зелених усмiшках: за мiськими левадами вже зеленiло – теж iшло, i мрiялось сонцем, за сонцем на Американський материк, тому – там океан, там велично й синьо.

Так: телеграфiчнi дроти узгiр'ям i проходили на бруднi квартали мiста, там вони вище над будинки.

Так: пiсля теплоi зливи дротом котились краплi, зупинялись, звисали, а котрi налiтали – вливались i падали на брук. Жеврiло блакиттю.

Чудово: смердюче, промислове мiсто велике, але не величне – забуло слобожанське народження, забуло слобожанськi полки, не утворило американськоi казки: не йшли будинки в хмари – чудово, воно ховае сьогоднi в своiх завулках кривавi легенди на сотнi вiкiв.

Зiйшов на тротуар.