Сині етюди

– Козаки!

– Козаки!

– Де? Що? Як?

– Хто панiку робить? Сволочi!

Вискакують сотнi «наганiв», «бравнiнгiв», «гвинтiвок».

Дехто дивиться з тугою, дехто готуе набоi, дехто сiв на тендер i полетiв: паровик одчепився й летить по паливо.

Товаришу Жучок, вам не боязко? Козаки!

Усмiхаеться: в iхнiм селi були козаки. О, вона добре знае, що то – козаки. І чогось засмутнiла, замислилась.

…Довго бiлi широкi поля. Довго паровик не приходить. Нарештi приходить. Тодi знову вiдходить у дикий i нiмий степ.

…Вiд станцii до станцii, вiд холодноi ночi до холодноi ночi.

Палива нема. Коли нiч, тодi трiщать станцiйнi паркани, i трiщать i дивляться з тугою обiдранi вагони:

…«Поiзд генерала[29 - Ім'ярек.]».

…Вiд дикоi станцii до холодноi ночi, вiд дикоi ночi до холодноi станцii.

…Товариш Жучок дiстала палива. А дiстае так:

– Тьотю, дайте оцю паличку.

– Що?

– Дайте оцю паличку.

– Бери.

Взяла.

– А може, ще дасте?

Подивиться «тьотя»:

…Жучок: «кiт у чоботях».

Іще дае.

…Товариш Жучок заливаеться:

– Ха! Ха! Обдурила тьотю!

А вона зовсiм не обдурила, вона просто – жучок!

Ах, цi жучки в чоботях, вони конче не дають менi покою! Коли я буду вiдомий письменник, тодi я напишу велику драматичну поему: «Кiт у чоботях».

…Трiщить чавунна пiчка – паливо. За вагоном летить, вие дика фуга.

Їдемо на Кубань.

– …Отак… не так[30 - Це товариш Жучок.].

Отак… не так…

Бiля пiчки одиниця вагону – може, я, може, хто iнший, може, всi ми.

Вона вчить, як залатати пропалену шинелю.

Але вона каже:

– Дурня нiчого валяти. Думаеш, як приiдеш додому, то я з тобою буду i тепер панькатись? Дзуськи! Як би не так!.. На, ший!

Вона нам обiд варить, вона наша куховарка – i тiльки. Вона безпартiйна, але вже мае в торбинцi товстеньку книжку «Что такое коммунизм»[31 - Без автора.]… Издание N-го боевого участка рабоче-крестьянской Красной Армии.

…Інодi ми iй кажемо:

– Слухай, товаришу Жучок! Чи не можна з тобою пожирувати?

Тодi ми чуемо:

– Дзуськи!

Ми регочемось, бо знаемо, що не всiм «дзуськи»! – у нас е молодий «пареньок» – так зветься, так звемо: «пареньок».

…Ну, то iхне дiло.

…Але вона нас конче дивувала, вона iнодi вживала таких слiв, вела такi промови, що ми лише роти роззявляли. Безумовно, коли ми думали тiльки про ворога, вона ще про щось думала.

– Чи не скiнчила ти, бува, гiмназiю? – смiявся дехто.