Сині етюди

В кiмнатi Аркадiя Любченка, автора «Буремноi путi», кiлькох талановитих оповiдань i не закiнченого ще роману, до нас пiдiйшов Пилипенко, автор «Байкiвницi» й закiнченого роману «Малоросiя», i каже до мене:

– А в цьому роцi вашого прiзвища в держвидавiвському календарi не буде.

– Пiд рубрикою «iсторичнi подii»? – питаю я.

– І пiд рубрикою, i без рубрики! Нiяк не буде!

– Та невже? – кажу я й сiдаю до столу, щоб трохи поплакати. І я плачу гiркими слiзьми. Тодi Пилипенко, Юлiян Шпол i Олесь Досвiтнiй[4 - Як i Аркадiй Любченко.

] починають утiшати мене. Але як утiшити? Я говорю крiзь сльози:

– За що? За що? – І, вийнявши з кишенi жменю пiдсмаженого насiння, вибираю гарбузовi кабачки й з смаком лузаю гарбузовi кабачки[5 - Мовляв, «за що? за що?».].

Нарештi, поговоривши про садизм, пролетарських письмоводителiв i рябу шкапу, ми йдемо до нашого мецената – Раiси Азарх. Вона зустрiчае нас милою усмiшкою.

– А… – говорить Раiса Азарх. – Дуже рада вас бачити! А тебе, Nicolas, особливо!

Вона менi пропонуе перевидати моi твори пiд назвою «Твори».

Я, звичайно, вiдмовляюсь. Словом, я проти. Вона – за. Я проти! Вона – за! Виявляеться також, що за i моi приятелi, як от Аркадiй Любченко. Тодi я погоджуюсь, i ми складаемо умову.

…І от умову складено. Я знову перечитую своi оповiдання[6 - До речi, страшенно нудно перечитувати.] i сiдаю писати «вступну новелу». Але що писати? Знаю тiльки, що написати обов'язково треба, бо ж i я все-таки несу вiдповiдальнiсть за себе.

…І от я вiдповiдаю. По-перше – «твори».

Це зовсiм не «полное собрание сочинений», це не претензiя – це непереможне бажання моiх меценатiв: Раiси Азарх, Сергiя Пилипенка i Аркадiя Любченка. Отже, за всякими оправками з приводу назви звертайтесь, будь ласка, до вищеназваних меценатiв. І далi[7 - Щоб не забути.]: в перший, у другий, як i в дальшi томики я вкладаю речi, ще нiде не друкованi.

А тепер про змiст. Свою наймолодшу збiрку я писав на початку тридцятих рокiв нашого столiття[8 - В 1921–1922.]. В кiмнатi, де я працював, було страшенно тiсно[9 - Жило багато народу.

], так що я мiг сiдати за стiл лише вночi. Саме тому, мабуть, у моiх творах i мжичка.

Нi, мабуть, не тому: я просто фiксував настроi тридцятих рокiв.

Тепер про форму. Я, знаете, належу до того художнього напрямку, який сьогоднi не в модi. Я, пробачте за вольтер'янство, я… романтик! Саме вiдси й iде розхристанiсть i зворушливе шукання самого себе до ста двадцятьох рокiв[10 - Я думаю прожити сто п'ятдесяти.].