Олюнька

Були то роботящi та тверезi парубки. Однак загорода Ябчака була вiддiлена вiд усiх шляхетських осiдкiв так, що навiть мусив через свiй город зробити собi власну вулицю, щоб з сусiдами не сходитися.

А втiм, у цiлому Закуттi сама шляхта. Є тут Гординськi-Федьковичi, Чайковськi-Тимковичi, Городиськi-Ядвищаки. Останнi назвища – то родовi, або, як вони кажуть, придомки. Себе вони кличуть по батьковi, i так е тут Яцiв Ясьо, Петрiв Ясьо, Стефанiв Юзьо й iншi.

Було це в мiсяцi серпнi 1856 року пiд час холери. Іван Ябчак порався на своiм обiйстi коло воза, котрим мали iхати сини в поле по хлiб.

Вiн кiлька разiв зазирав через плiт до свого сусiда Юзевого Лукаша, крутив головою та муркотiв щось сам до себе. Зазирнув ще раз та, не вертаючи вже до своеi роботи, гукнув до сусiда Ясевого Петра, що мешкав на другому боцi вiд загороди Юзевого Лукаша:

– Пане сусiде! Пане Петре! Вже щось зо два днi не бачу я, щоби хто отвирав хату пана Лукаша… Чи не сталося там яке нещастя? В хатi лиш собака вие заодно.

Жоден хлоп не наважиться заговорити до шляхтича по iменi, упустивши слово «пан», бо iнакше почуе ганьбу.

Петро Ясiв покинув сокиру, що нею рубав дрова, обернувся до Ябчака, поглянув через плiт на обiйстя Лукаша, обтер рукавом пiт iз чола, помiркував трохи та й каже:

– І я iх уже зо три днi не бачив… Може, повмирали?!

– Та треба би щось зробити – га?

– Та що робити? Яке менi дiло заглядати до чужоi хати… Треба би закликати пана префекта.

– А от i пан префект iде, – каже Ябчак.

І справдi в тiй хвилi надiйшов вулицею префект Закуття – пан Даньо Михасiв.

– Пане префекце! – каже Петро Ясiв. – Уже три днi, як хата Лукаша не вiдчиняеться, а всерединi собака так вие, аж страшно.

– Гм… вие собака, кажете, пане Петше, та й хата три днi не отвирана… гуп… Ну, то треба би щось робити, треба би пана асесора… Пане Яне! А ходiть-но сюди – закликав до сусiдньоi хати.

Іван Петрiв, почувши голос свого зверхника, покинув свою ранiшню роботу i, перелiзши через плiт, став таки зараз коло префекта.

– Дзень добрий! – каже. – А що там, пане префекце?

– Гм… от бачите. Пан Пйотр каже, що три днi нiхто не виходив iз Лукашевоi хати та й що там собака дуже вие. Мусимо там подивитися… може, яке нещастя!

Пан префект говорив це з дуже поважною мiною, хоч йому було трохи лячно, бо холера мела в Закуттi людей, як мiтлою, тож i тут можна було сподiватися новоi жертви.

Всi три перелiзли через перелаз i стали пiд вiкном.

– Гм… Ябчак!..