Олюнька

Ще не затихло дуднiння воза, як уже всi розiйшлися з Лукашевого обiйстя. Лиш один вартовий остався, поки префект не прибив на дверях громадськоi печатки. Ябчак, сумний, перелiз через плiт i взявся до своеi роботи. Андрiй Лукашiв понiс дитину, що голосно кричала, а цiлий натовп людей поплiвся за ним.

Ось так розсталася Олюнька зi своiми батьками, яких до цеi пори не пiзнала гаразд та вже й не мала пiзнати на цьому свiтi.

II

Ганна, жiнка Андрiя Лукашевого, була зайнята важливою роботою. Вона винесла на подвiр'я варену бараболю, дробила ii пальцями i кидала гусям, а тi поквапно збирали своiми жовтими дзьобами.

Саме тодi Андрiй, придержуючи одною рукою дитину, другою вiдчиняючи хвiртку, увiйшов на подвiр'я. Олюнька, що пiд час дороги була заспокоiлася й задрiмала, тепер прокинулася й заплакала голосно.

Андрiiха почула плач дитини, обернулася, побачила чоловiка з дитиною на руках i скрикнула:

– Матко боска!.. А ти де взяв тоту пищавку? На вулицi знайшов чи на гною?..

Пощо менi тут якесь дрантя зносиш?.. Чи ж я свого не маю досить? У Андрiiв було трое дiтей.

– Цить, жiнко! Нещастя…Обое Лукашi померли вiд холери, лишилася сирота… треба було взяти… це ж моя сестрiнка.

– Та що менi до того? Що менi до твоiх сестрiнок? Викинь тото де до дiдька!

– Що бо ти, Ганю, говориш? Що ж воно винне, що лишилося, та й де я його подiну?

– Менi що до того?! Я чужих бахурiв доглядати не буду… або воно з хати, або я!

На той голос надiйшов старий сивий дiдусь, що робив щось у стодолi.

Був це батько Андрiя й небiжки Лукашихи.

– А то чого вона так розкричалася? – питае здивовано.

– Нещастя, татуню! Обое Лукашi повмирали вiд холери… щойно вивезли iх холерники. Мабуть, три днi лежали мертвi в хатi, i нiхто не знав, – говорив Андрiй крiзь сльози.

Старий Луць став, як громом прибитий. Вiн не мiг промовити й слова, руки в нього тряслися, губи дрижали мов у лихоманцi.

– Боже мiй, боже! За що мене так караеш на старi лiта? Моi дiтоньки бiднi! Донечко моя люба! Не замкнеш ти менi повiк, а менi не довелось навiть побачити тебе та поблагословити в далеку дорогу! – І заплакав старий гiркими сльозами.

 – Га, воля божа! Хто знае, чие завтра…

Наблизився до маленькоi Олюньки й цiлував личенько, вiчки та малесеньке чоло.

– А я тобi ще раз кажу, що чужого бахура й на очi не хочу бачити! – клепала свое Андрiiха.

– Мовчи, жiнко без серця! – Гримнув старий. – Вва-а-жа-а-ай! – І погрозив рукою.