Берег любові

Август Октавiан, princeps senatuc, той, що любить у крем'яхи гратись з дiтьми рабiв, малими рабами… Той, що чужих жiнок, родовитих патрицiанок, просто з бенкетiв веде на свое розпусницьке ложе… Вiдомо, що, йдучи потiм на розмову з дружиною Лiвiею, вiн заздалегiдь готуе конспект свого лестивого слова до неi… Колишнiй Друг, золотий Август, шлю з цього вигнання прокляття тобi, хоч колись ще, може, знов благатиму й ласки твоеi, милосердя твого. Ще, може, проспiваю хвалу тобi, золотому, чия сила зараз стоiть на цьому валу, чий меч сягнув аж варварських цих берегiв, утвердивши й тут вiчне могуття Риму.

Тут – напiвлюди. Дикi, примiтивнi, пiдступнi, з'являються iнодi з глибини степiв у своiх чудернацьких шкурах, незвичних для римського ока шапках. Так, напiвлюди вони, невловнi якiсь степовi кентаври, бо кiнь i влитий у нього вершник – то в них неподiльно, то вже не римлянин, а кентавр. Нiколи не бачили Вiчного мiста. Тiльки декотрi з них потрапляють до нього, i то лише рабами, у ланцюгах. Якби дозволено було повернутись на береги Тiбру, описав би всю iхню фантастичну дикiсть, власноруч на стелах, на бiлих би мармурах вирiзьбив зображення цих загадкових iз луками та спiвучими стрiлами iстот.

У своiй вiллi серед маслинових гаiв на публiчний огляд поставив би, щоб потiшати i твiй, цезарю, зiр!

Зневажив ти мене, тяжко так покарав. Прирiк жити серед звiрiв та напiвзвiрiв. Водяться тут гепарди – дикi кiшки, i степовi, як блискавки, антилопи, i важкi тури, пасучись, згрiзна позирають на незнайомця в римських сандалiях.

І самi кочiвники натурою теж упертi, мов тури… Сюди мене кинуто на розтерзання лютоi самоти. Правду, мабуть, каже твiй центурiон:

– Кволий, винiжений, згинеш, Овiдiю, тут. І пам'ять згине про тебе – лиш цезарi вiчно живуть!

Згину, згину… Не буде слiду мого. Холодна ця немiряна безпоемна пустеля все поглине. Не повернуть до Риму навiть тлiннi останки поета Овiдiя, вимуруе над ним фортечна залога лиш важкий крижаний саркофаг.

Центурiон виказуе тобi знаки уваги, бо поетична слава Овiдiя Назона колись торкнула крилом i його, мае потаемну надiю, що рано чи пiзно, а тобi, звеличниковi Риму, буде таки дароване Октавiанове прощення, i ще ти складеш свою поему вигнання, згадаеш i iх, цих суворих, задичавлених воiнiв, якi тут, на найдальшiй околицi, в пограниччi з варварами, бережуть мiць i несхитнiсть iмперii римлян.

Згадай, згадай хоч пiвсловом, поете, бо меч – то лиш сила, а пiсня – то невмирущiсть.