Спокуси святого Антонія

 —

Мене вiд зла, що колом в колi, нудить,

Яке чигае, аби Ти в менi замовк, —

Тебе не чути – найстрашнiша з мук.

IV

Ти, Боже, ключ й водночас i ворота,

А я, як безнастанний в Тебе – стук.

Я все забув, вiдбiг всiх «нi» i «так», —

Цей свiт для мене, як стара верета.

Тобою жити, – як в Тобi – вмирати.

Я весь Тобою, наче кров’ю, стiк.

Я так – без шкiри, мозку, без кiсток,

Мене ж бо можна i в сльозi зварити.

А Ти, – чи це для Тебе тiльки жарти,

І Ти вiддав мене гiенам жерти,

Аби бiсища – на всi кутнi, – й хитро

Мене, як мишу, що – у вовче хутро? —

Єдиний Ти – буття, де я лиш гiсть.

Все знаю, та не доберу чогось.

V

Бiс головешки пiдклада пiд душу.

Зi шпарки кожноi – семиголовi гади, —

На сiдало посiли й свiтло гудять.

Чорт власну кишку висмикнув пiддашшям

Й очепами – мене гуртом – пiд дишель,

Аби я на колiна вiд огиди,

Щоб морок, скориставшися з нагоди, —

Назавжди в серцi – небуття пiдошви.

Чортище збоку, осiдлавши лавку, —

Подобою – на ратицях – полiвка,

Пiд ребра – сiркою – i межи очi сцика, —

На мiй хребет – всi жужмом, – як на цоколь,

І я везу бiсiвський почт, мов шкапа. —

Але Ти, Боже, мiй – крiзь пiтьму – шкiпер.

VI

Ти – все в менi – i помисли, i дii,

Я ж – на гаку – вниз головою – здобич.

Тебе я, Боже, серед пекла здибав

Й вiдтодi все нiяк не вiдгадаю,

Нi – що я, нi – навiщо, анi – де я.

Весь свiт, все звичне – раптом стало дуба.

І хоча я Тобi себе й вiддав був,

Нутро менi – ще й досi бiси доять,

Немов я iхне немовля зарiзав,

Й вони – на мене – з пищавок – заразу, —

На колесо – i мiж собою дiлять, —

І пекло й далi клепле мою долю, —

Та я – по вiнця – вiд Твоiх чудес, —

Бо Ти – змагун, я ж – Твiй метальний диск.

VII

На вухо – три чорти – содомську казку,

Аби душею – гадяче вiдлуння:

«На хрест – i лагiднiшого вiд ланi!» —

Чортиська – щука-рись й гiена-кiзка

Мене шматують, я тут гiрше кузьки, —

За ноги й руки – й тягнуть геть вiд лiнiй,

Що – куля свiтла – по стернi вiд льону, —

І кожен мною, як об землю – козир,

Що iх – бiсища, – двометровi блохи.

Я вже оглух вiд пазурiв i бляхи,

Мiй зiр кривавить вiд оцих зображень,

Якi менi – щомитi – пекла брижi.

Аби, – як стiй, – крiзь панцери навколо —

Стернею – в кулi свiтла – Граля келих.