Аліса в Дивокраї

Алiса почула, як вiн белькоче собi пiд носа: «Герцогиня! Герцогиня! Ох, моi хорошi лапки! Ох, моя шубка, моi вусики! Вона мене покарае, не будь тхори тхорами, покарае! Та де ж я iх упустив, от лихо!»

Алiса притьмом здогадалася, що Кролик шукае свое вiяло та пару бiлих лайкових рукавичок, i з доброго серця стала також нишпорити за ними туди й сюди, однак пропажi нiде не було видко. Схоже, пiсля ii плавання озером усе довкола геть зовсiм змiнилося: велика зала безслiдно щезла разом зi скляним столиком та маленькими дверцятами.

За хвильку Кролик помiтив Алiсу й гримнув на неi доволi сердито:

– Так, Мерi Енн, ЩО це ти тут робиш? Ану швидко додому й притягни менi вiяло та пару рукавичок! Ну, бiгцем!

Алiса була така налякана, що миттю дременула туди, куди показував Кролик, навiть не спробувавши пояснити йому, що вiн помилився.

– Вiн прийняв мене за покоiвку, – казала вона сама до себе на бiгу. – Ото Кролик здивуеться, коли виявить, хто я така! Та все ж краще принесу йому вiяло з рукавичками… авжеж, якщо знайду.

З цими словами Алiса домчала до чистенького крихiтного будиночка, на дверях якого сяяла латунна табличка з гравiйованим написом: «Б. Кролик». Вона увiйшла не постукавши i заквапилася вгору сходами, стривожена тим, що може зустрiти справжню Мерi Енн, яка виставить ii з будинку, перш нiж iй удасться знайти вiяло та рукавички.

– Доволi дивно, – пробурмотiла Алiса до себе, – бути на побiгеньках у Кролика. Так мною невдовзi Дiна попихати почне!

І вона почала фантазувати, що б через це могло статися: «Мiс Алiсо! Негайно йдiть сюди й приготуйтеся до прогулянки!» – «Уже бiжу, нянечко! Але я маю попильнувати цю нiрку, поки не прийде Дiна, i простежити, щоб миша не вискочила звiдти!»

– От тiльки не думаю, – продовжила Алiса, – що Дiнi дозволили б залишитися в домi, якби вона стала так заправляти людьми.

Тим часом Алiса потрапила до малесенькоi кiмнатки зi столиком попiд вiкном, на якому, як вона й сподiвалася, лежало вiяло та кiлька пар крихiтних бiлих лайкових рукавичок.

Вона взяла одну пару та вiяло й уже збиралася вийти, як в око iй упала пляшечка, що стояла бiля люстерка. На цiй не було нiяких написiв на кшталт «ВИПИЙ МЕНЕ!», проте Алiса все одно витягла корок i пiднесла шкалик до рота.

– Я знаю, варто менi випити щось чи з’iсти, – сказала вона сама до себе, – як одразу стаеться щось цiкавеньке. Просто подивлюся, що саме робить ця пляшечка.