Пані Боварі

Вона простила його, обвинувативши в невдачi несправедливих екзаменаторiв, пообiцяла влаштувати якось справу i трохи пiдбадьорила сина. Батько узнав правду лише на п’ятий рiк; вона вже втратила свою гостроту, i старий примирився з нею. До того ж вiн не мiг припустити думки, щоб його потомок та був тупий.

Отже, Шарль знову засiв за науку й добре пiдготувався з усiх предметiв, визубривши напам’ять усi питання, i склав iспити цiлком пристойно. То-то було радостi для матерi! Дома влаштували з цього приводу урочистий обiд.

Де ж йому тепер практикувати? У Тостi. Там був лише один лiкар, та й той старий. Панi Боварi давно вже чекала його смертi, i не встигли дiдуся спорядити в останню дорогу, як Шарль уже оселився навпроти як його наступник.

Але виховати сина, вивчити його на лiкаря i влаштувати в якомусь Тостi – це ще далеко не все: треба було оженити його. І мати знайшла собi невiстку – вдову судового пристава з Дьеппа, що мала сорок п’ять рокiв i тисячу двiстi лiврiв рiчного доходу.

Хоч панi Дюбюк була негарна, суха, як тараня, i прищувата, як ропуха, вiд сватачiв не було вiдбою. Щоб домогтися свого, панi Боварi мусила всiх iх вiдсторонити; особливо спритно обiйшла вона одного ковбасника, за якого тягнули руку церковники.

Шарль сподiвався, що одруження полiпшить його становище, гадав, що стане вiльнiшим, буде порядкувати сам собою i своiми грiшми. Але жiнка взяла його в шори; вiн мусив говорити на людях так, а не отак, постити по п’ятницях, одягатися, як велiла дружина, правити за ii наказом гонорар з пацiентiв.

Вона розпечатувала його листи, стежила за кожним його кроком i пiдслухувала у ванькирчику, коли вiн приймав у кабiнетi пацiенток.

Щоранку iй притьмом бажалося шоколаду, щохвилини треба було з нею панькатися. Вiчно вона ахала та охала – як не нерви, то груди, то погане самопочуття. Та чого вiн рипаеться туди-сюди, та чого вiн десь ходить – iй самiй нудно, та чого вiн вернувся – не iнакше, як полюбуватися ii смертю. Увечерi, коли Шарль приходив додому, вона витягала з-пiд ковдри своi довгi та худющi руки, обiймала його за шию, садовила на лiжко й виливала йому своi гiркi жалi: вiн до неi байдужий, вiн кохае iншу! Недарма люди говорили, що вона буде за ним нещасна!.

. І завжди кiнчала проханням – якихось солодких лiкiв i хоч трошечки бiльше ласки.

II

Однiеi ночi, годинi об одинадцятiй, вони прокинулись вiд кiнського тупотiння. Щось пiд’iхало конем до самого ганку.