Пані Боварі

Вiн чув про горе, що спiткало лiкаря, i намагався втiшити його.

– Знаю, знаю i я таке лихо, – казав вiн, плескаючи його по плечу, – бодай його нiкому не знати! І я, коли свою покiйницю поховав, то все було iду кудись у поле, щоб людей не бачити; упаду десь пiд деревом, та вже плачу-плачу, та все бога кличу, та все йому верзу – що, й сам не знаю… Побачу було крота на гiлляцi[6 - …крота на гiлляцi… – В Нормандii у мисливцiв був звичай вiшати вбитих кротiв на деревах.] – висить, а черва аж кишить йому в животi, – та й думаю: чому i я не здох? А як згадаю, що iншi в цей час до жiнок своiх туляться, то було аж по землi цiпком щосили б’ю.

Просто як стерявся; i iсти не iв нiчого, повiрите, гидко було й подумати йти в харчевню, не то що… А тодi, дивись, потихеньку та помаленьку – минае зима, минае й весна, минае лiто, минае й осiнь – i все те пройшло, сплило крапля по краплi, розвiялось крихта по крихтi. Сплило, пройшло чи, може, сказати б, уляглося, бо отутечки насподi щось воно та е, наче як муляе коло серця… Та вже коли нам так на роду написано, то що ж дiяти, пощо убиватися? Мертвого не воскресити… Усе минеться, пане Боварi, киньте лихом об землю! Ось приiздiть лишень до нас, дочка моя частенько за вас згадуе, чого це, каже, вiн мене забувае. Незабаром весна – приiздiть, кроликiв трохи пострiляемо, i вам охотнiше буде.

Шарль послухався й поiхав у Берто. Усе там було по-старому, як i п’ять мiсяцiв тому, тiльки грушi стояли вже в цвiту та дядько Руо зовсiм оклигав, мотався туди-сюди по хазяйству, i на фермi нiби аж повеселiшало.

Вважаючи за свiй обов’язок оточити лiкаря всiлякою увагою – горе ж яке у чоловiка! – старий прохав його не ходити простоволосим, говорив до нього пошепки, як до хворого, i навiть удавав, що сердиться, коли гостевi не зготували на обiд чогось легенького – крему якогось чи грушевого узвару. Коли Руо став розповiдати анекдоти, Шарль упiймав себе на тому, що смiеться, але тут же враз згадав про жiнку й нахмурився. Подали каву, вiн перестав про неi думати.

Вiн згадував про неi все рiдше й рiдше, звикаючи жити одинцем, а приемне вiдчуття незалежностi допомагало йому забувати про самотнiсть. Тепер вiн мiг снiдати й обiдати, коли йому заманеться, мiг коли завгодно виходити з дому й повертатися, не даючи нiкому звiту, а коли дуже стомлювався, смiло розлягався на лiжку на всю широчiнь. І вiн вилежувався, нiжився, вислухував вiд знайомих слова спiвчуття. Крiм того, смерть жiнки чимало сприяла поширенню його практики.