Аліса в Задзеркаллі

Ти ж знаеш, я залишаю всi твоi покарання на кiнець наступного тижня… Думаю, вони теж приберегли всi МОЇ покарання! – продовжила вона, вже бiльше до себе, нiж до кошеняти. – Що ж вони РОБИТИМУТЬ у кiнцi року? Мене б мали послати до в’язницi, напевно, коли цей день прийде. Або… дай подумати… здаеться, кожне покарання мало залишити мене без обiду: отож, коли цей нещасливий день прийде, менi доведеться залишитися без п’ятдесяти обiдiв водночас! Що ж, я не проти позбутися АЖ СТІЛЬКОХ обiдiв! Краще вже лишитися без них, анiж з’iсти iх усi заразом!

Чуеш, як снiг шурхотить по шибках, Кицю? Який приемний, м’який звук! Нiби хтось обцiловуе вiкно ззовнi.

Цiкаво, виходить, снiг ЛЮБИТЬ дерева i поля, якщо цiлуе iх так нiжно? А тодi вiн, уявляеш, укривае iх затишненько бiлою пуховою ковдрою i, можливо, навiть каже: «Засинайте, дорогенькi, поки знов не прийде лiто». А коли вони прокидаються влiтку, Кицю, то вдягаються в зелене й танцюють… щоразу, як дме вiтер… о, це так чудово! – скрикнула Алiса, випускаючи моток прядива з рук, аби заплескати в долонi. – І як би менi ХОТІЛОСЯ, щоб усе це було правдою! Слово честi, лiси виглядають сонними восени, коли iхне листя стае брунатним.

Кицю, ти вмiеш грати в шахи? Ну не посмiхайся, моя дорогенька, я ж серйозно запитую. Бо коли ми оце щойно грали, ти дивилася достоту так, нiби все розумiла, а коли я сказала: «Шах!», ти замуркотала! Так, це БУВ прекрасний шах, Кицю, i я справдi могла б виграти, якби не цей осоружний Король, який прийшов i розштовхав усi моi фiгури.

Кицю, дорогенька, а давай будемо удавати, що…

І якби ж я тiльки мав змогу оповiсти вам бодай про половину тих речей, якi Алiса зазвичай казала пiсля своеi улюбленоi фрази: «А давай будемо удавати…» Вона мала доволi довгу суперечку з сестрою напередоднi, а все через те, що Алiса розпочала так: «Давай будемо удавати, що ми королi й королеви». Їi ж сестра, яка любила в усьому бути бездоганно точною, засперечалася: мовляв, у них це нiяк не вийде, адже iх тiльки двое. Зрештою Алiсi довелося змиритися, сказавши: «Що ж, тодi ТИ можеш бути однiею з них, а Я буду всiма iншими».

А iншого разу вона добряче налякала свою стареньку няню, загорлавши iй несподiвано на вухо: «Няню! Давайте будемо удавати, що я голодна гiена, а ви – кiстка».

Але нам не варто вiдволiкатися вiд Алiсиноi промови до кицьки.

– Давай будемо удавати, що ти Чорна Королева, Кицю! Знаеш, я думаю, що якби ти сiла й склала лапи на грудях, то виглядала б достоту як вона.