Потоп. Том I

– А очi його, як у рисi, мало не кусае ними, – торочила iнша. – Такому опиратися не вдасться!

– Та й не треба опиратися! – пiдтримала третя.

– Господиню нашу, немов веретеном, обкрутив! Одразу видно, що вона йому в око впала, та й кому б iще мала сподобатися?

– Але й вiн не гiрший, не бiйтеся! Якби про тебе йшлося, то пiшла б навiть до Оршi, хоча, кажуть, що це на краю свiту.

– Щаслива панночка!

– Заможним завжди ведеться краще у свiтi. Ах, вiн золото, а не лицар!

– Казали пацунельки, що i той ротмiстр, котрий зупинився у Пацунелях у старого Пакошa, дуже гарний кавалер.

– Я його не бачила, але де там йому до пана Кмiцицa! Бо такого другого, мабуть, i на свiтi немае!

– Холера! – вигукнув раптом жемайтiець, котрому знову щось у жорнах поламалося.

– Чи не пiшов би ти, кудлатий, зi своiми витребеньками! Вгамуйся, бо нiчого не чути!.. О, так! Важко кращого за пана Кмiцица i по всьому свiтi знайти! Певна рiч, що i в Kейданах такого немае!

– Хiба присниться такий!

– Та хоч би приснився…

Ось так перемовлялися мiж собою шляхтянки в челяднiй.

Тим часом в iдальнi метушливо накривали на стiл, i у вiтальнi сидiла панна Олександра сам на сам iз паном Кмiцицом, бо тiтка Кульвецiвна пiшла пригледiти за вечерею.

Пан Анджей не вiдводив погляду вiд Олюньки, i його очi виблискували щораз бiльше i бiльше, врештi-решт вiн не втерпiв:

– Є люди, котрим багатство дорожче за все, iншi полюють за здобиччю на вiйнi, ще iншi в конях кохаються, але я би вас за жоднi скарби не вiддав! Чесно скажу, що чим бiльше дивлюся, тим бiльше бажання маю одружитися, хоч би й завтра! А своi брови ви вуглинками пiдфарбовуете?

– Чула, що так вертихвiстки роблять, але я не така.

– А очi нiби з неба зiтканi! Менi слiв бракуе описати iх.

– Нiчого вам не бракуе, якщо так мене сiтями обплiтаете, аж менi моторошно.

– Це також наш звичай, смоленський: за наречених навiть у вогонь смiливо йти.

Доведеться, королево, звикати до нього, бо так тепер завжди буде.

– Доведеться, пане, вам вiдвикати, бо так бути не може.

– Може, й скорюся, мене це не бентежить! Але вiрте, панно, чи не вiрте, а я готовий вам зiрку з неба зняти. Заради вас я готовий навчитися й iнших звичаiв, бо знаю про себе, що я простий вояк i в таборi буваю частiше, нiж у палацових покоях.