Потоп. Том I

Водночас вахмiстр наблизився, осадив коня так, що той аж присiв назад, i став говорити задихаючись:

– Пане ротмiстре!..

– Що там, Сороко?

– Упiта горить, б’ються!

– Ісусе, Марiе! – скрикнула Олюнька.

– Не бiйтеся, панно… А хто б’еться?

– Жовнiри з городянами. Ринок у вогнi! Городяни затялися i пiсля президii до Паневежиса послали, то я скочив на коня, щоб вашiй милостi повiдомити. Ледь можу подих перехопити…

На той час над’iхали заднi сани – Кокосiнський, Раницький, Кульвець-Гiпокентавр, Углiк, Рекуць i Зенд пострибали на снiг i колом оточили спiврозмовникiв.

– А в чому рiч? – спитав пан Кмiциц.

– Городяни вiдмовилися давати без грошей оброк нi коням, нi людям. І жовнiри почали насильно його брати. Ми взяли в облогу бурмiстра i тих, хто на ринку забарикадувалися. Вони запалили вогонь i пiдпалили два будинки. Тепер там стоiть неймовiрний гвалт i дзвони б’ють…

Очi пана Анджея спалахнули вiд гнiву.

– То треба iх рятувати! – запропонував пан Кокосiнський.

– Вiйсько личаки б’ють! – репетував пан Раницький, все обличчя котрого вкрилося червоними, бiлими та темними плямами. – Шах, шах, панове!

Зенд смiявся зовсiм так само, як смiеться пугач, аж конi напудилися, а пан Рекуць пiдняв очi догори i запищав:

– Б’ють! Та хто в Бога повiрить! У дим личакiв!

– Мовчати! – наказав пан Анджей, аж лiс загудiв, а Зенд, котрий стояв найближче, захитався, як п’яний. – Нiчого там для вас! Не потрiбна нам там рiзня!.

. Сiдайте всi в двое саней, менi однi залишiть i гайда в Любич! Там чекати, хiба б я послав по допомогу.

– Тобто? – сторопiв пан Раницький.

Але пан Анджей поклав свою руку пiд шию, й очима ще страшнiше блиснув.

– Нi пари з вуст! – грiзно сказав вiн.

Усi замовкли, видно, боялися його, хоча зазвичай поводилися з ним фамiльярно.

– Повертайтеся, Олюнько, до Водоктiв, – попросив пан Кмiциц, – або iдьте за тiткою Кульвецiвною до Мiтрунiв. Oх! Не вдалося нам свято.

Я знав, що вони там спокiйно не сидiтимуть… Але тепер там буде спокiйнiше, лише кiлька голiв злетить. Будьте, панно, здорова та спокiйна, я повернуся, як тiльки зможу…

Сказавши це, вiн поцiлував нареченiй руку i загорнув у ковдру. Потiм сiв в iншi сани i гукнув возiю:

– В Упiту!

Роздiл IV

Минуло кiлька днiв, а пан Кмiциц не повертався, зате до Водоктiв приiхали трое ляуданських шляхтичiв на розвiдку до панночки.