Потоп. Том I

Вони палили, грабували, гвалт чинили! Ось хто вони такi! Щоб так когось зарубали чи побили, будь-кому може трапитися, але вони, як iз промислу татарського довгий час жили, й iм давно по вежах довелося б гнити, якби не заступництво пана Кмiцицa, вплив котрого незаперечний! Вiн iх любить i захищае, i до нього горнуться, як лошак до кобили. А тепер вони iдуть сюди, i всi все про них знають, хто вони такi. Чому першого ж дня в Любичi з бандолетiв стрiляли? І в що? В портрети мертвих Бiлевичiв, чого пан Анджей не мав би дозволяти, бо вони – його добродii.

Oлюнькa затулила очi руками.

– Цього не може бути! Цього не може бути!

– Може бути, бо було! Добродiй дозволив пострiляти в тих, кому мав би бути вдячний! А потiм дiвуль знадвору позатягали в покоi для розпусти!.. Тьху! Бога не бояться! Такого в нас ще не було!.. Перший же день розпочали зi стрiлянини та розпусти! Перший же день!..

Тут старий пан Касiян розсердився i почав стукати кием об пiдлогу. На обличчi Олюньки пашiли темнi рум’янцi, а Юзва пiдкинув дров:

– А те вiйсько пана Кмiцица, що в Упiтi залишилося, нiчим не краще.

Якi офiцери, така й армiя! Пановi Сологубовi худобу вiдiбрали якiсь люди, кажуть, що пана Кмiцицa. Мейшагольських селян, котрi дьоготь везли, на дорозi побили. Хто? Також вони. Пан Сологуб подався до пана Глебовичa по справедливiсть, а тепер знову в Упiтi гвалт! Все проти Бога! Ранiше тут спокiйно було, а тепер хоч рушницю на нiч набивай i стережи. А все чому? Бо пан Анджей iз компанiею прибув!

– Татку Юзво! Не кажiть так! Не кажiть, – заридала Олюнька.

– А як я маю казати? Якщо пан Кмiциц не винен, то навiщо людей тримае, навiщо з такими живе? Вельможна панна мае сказати йому, щоб iх вигнав або катовi вiддав, бо iнакше тут спокою не буде. Де це чувано, щоб у портрети стрiляти та розпусту плодити? Та вся околиця лише про це й плiткуе!

– І що менi робити? – розгубилася Олюнька. – Може, це й поганi люди, але вiн iз ними вiйну пройшов. І мае витурити iх на мое прохання?

– Якщо не витурить, – буркнув Юзва м’яко, – то вiн i сам такий!

Тодi в дiвчинi стала закипати кров проти тих товаришiв, забiяк i гультяiв.

– Ну, що ж, хай буде так! Вiн мусить iх витурити! Нехай вибирае: або я, або вони! Якщо правда те, що ви повiдомили, а я вже сьогоднi дiзнаюся, чи це справдi так, то iм не подарую нi стрiлянини, нi розпусти. Я зовсiм сама i бiдна сирота, а iх купа озброених, але я не вiдступлю…

– Ми вам допоможемо! – пообiцяв Юзва.