Потоп. Том I

А вiн промовляв:

– Як я скучив за вами, що мало Упiту не спалив, тiльки б до вас якнайскорiше прилинути. Щоб iх там мороз скував, тих личакiв!

– І я також була неспокiйна, щоб там до справжньоi битви не дiйшло. Дяка Боговi, ви таки приiхали.

– Та яка там битва! Жовнiри почали трохи личакiв термосити…

– Aле ви iх уже заспокоiли?

– Зараз вам розкажу все, що трапилося, мiй скарбе, лишень собi сяду трохи, бо стомився. Ох! Тепло тут у вас! Гарно в цих Водоктaх, майже, як у раю. Радий би чоловiк довiку тут сидiти й у вашi чарiвнi очi дивитися, i нiкуди не виiжджати.

Але й напитися чогось теплого також би не завадило, бо надворi мороз пекельний.

– Зараз накажу вам вина з яйцями пiдiгрiти, я сама принесу.

– І дайте моiм халамидникам яке барильце горiлки i дозвольте iх до обори пустити, щоб мiж худоби собi розмiстилися. Кожухи мають вiтром пiдшитi, тож зовсiм померзли.

– Нiчого iм я не пожалiю, бо то вашi воiни.

Сказавши це, панночка усмiхнулася так, що пановi Кмiцицу аж в очах посвiтлiло, i господиня вислизнула тихо, як кiшка, щоб у челяднiй накази вiддати.

Пан Анджей мiряв кроками кiмнату, то чуприну гладив, то молодий вус крутив, i все метикував, як iй розповiсти про те, що в Упiтi сталося.

– Треба щиру правду розповiсти, – бурчав собi пiд носом, – немае ради, хоч би товаришi потiм смiялися, що мене тут на повiдку водять…

І знову походжав, i знову чуприну на чоло нагортав, врештi втратив терпець, що дiвчина довго не повертаеться.

Тим часом пахолок принiс свiтла, вклонився до пояса i вийшов, а пiсля нього зараз же увiйшла вдячна господиня, несучи особисто в обох руках блискучу олов’яну тацю, а на нiй горщик, з якого парувало запашне нагрiте угорське вино, i рiзьблений скляний келих, iз гербом Кмiцицiв.

Старий Бiлевич одержав його свого часу вiд батька пана Анджея, коли в нього на гостинi забавлявся.

Пан Кмiциц, побачивши господиню, пiдбiг до неi.

– Ого! – крикнув вiн. – Обидвi руки зайнятi, тепер уже вiд мене не вислизнете!

Парубок нахилився через тацю, а юнка вiдхилила свою свiтлу голiвку, боронячись хiба лише парою, що пашiла з горщика.

– Але ж ви й вiтрогон! Дайте менi спокiй, бо впущу горщик. Але вiн погроз не злякався, а лише зарепетував:

– Як Бог на небi, вiд таких смаколикiв розум може потьмаритися!

– У вас уже давно потьмарився… Сiдайте, сiдайте!

Гiсть слухняно сiв, а господиня наповнила його келих.

– Кажiть уже, як в Упiтi винних судили?

– В Упiтi? Як Соломон!

– Ну, i слава Богу!..