Потоп. Том I

Двое Бутримiв упали на землю з простреленими грудьми. Іншi, не те що не сторопiли, а рубалися ще запеклiше.

За наказом пана Володийовськогo позатикали отвори клубами, зробленими з балахонiв. Водночас новi вигуки почулися вiд дороги. Це Стак’яни прибували на допомогу своiм братам, а за ними озброенi селяни з Водоктiв.

Прибуття пiдмоги, вочевидь, вразило обложених, бо скоро якийсь голос гучно озвався за дверима:

– Стiйте там! Не рубайте! Слухайте. Стiйте, до дiдька!.. Погомонiмо.

Пан Володийовський наказав зупинити роботу i спитав:

– Хто промовляе?

– Оршанський хорунжий Кмiциц! – прозвучала вiдповiдь.

– Полковник Єжи-Мiхал Володийовський.

– Вiтаю! – почувся голос з-за дверей.

– Не час на привiтання. Чого ви хочете?

– Менi б першому поцiкавитися: чого ви хочете? Ви не знаете мене, я вас. То чому ви на мене нападаете?

– Зрадник! – втрачав терпець пан Мiхал. – Зi мною е ляуданцi, котрi з вiйни повернулися, i вони хочуть виставити вам рахунки за розбоi та за кров, невинно пролиту, i за цю панночку, котру ви зараз викрали! Ви знаете, що таке raptus puellae[27 - Raptus puellae (лат.

На хвилину запало мовчання.

– Ви б не назвали мене другий раз зрадником, – сказав знову пан Кмiциц, – коли б не цi дверi, якi нас роздiляють.

– То вiдчинiть iх. Я цього не забороняю!

– Спершу ще не один ляуданський кундель ногами беркицьне. Ви не вiзьмете мене живим!

– То вас здохлого за чуба виволочу.

– Слухайте добре i затямте те, що скажу. Якщо вiд нас не вiдчепитись, я маю тут барильце пороху i гнiт уже тлiе. Дiм я висаджу, всiх, хто тут е, i себе самого. Боже менi в цьому помагай! А тепер пiдходьте мене брати!

Цього разу хвилина мовчання була ще довша. Пан Володийовський даремно шукав вiдповiдi. Шляхта почала злякано перезиратися. Стiльки було дикоi енергii в словах пана Анджея, що в погрозу повiрили всi. Вся перемога могла бути однiею iскрою в порох розвiяна i Бiлевичiвнa пропала б на вiки.

– Заради Бога, – буркнув котрийсь iз Бутримiв, – то бiснуватий чоловiк! Вiн це готовий зробити.

Раптом пановi Мiхалу спала на гадку щаслива, як йому здавалося, думка.

– Є iнший спосiб! – крикнув вiн. – Виходьте зi мною, зраднику, битися на шаблях! Якщо покладете мене, то вiд’iдете вiльно!

Довгий час не було жодноi вiдповiдi. Серця ляуданськi билися неспокiйно.

– На шаблях? – уточнив нарештi пан Кмiциц.