Потоп. Том I

– Скажiть, панове! – закликав пан Володийовський, звертаючись до шляхти. – Чи не принести якого лiхтаря чи лучини, буде нам свiтлiше в цьому оршанському танцi.

Шляхта, якiй жартiвливий тон молодого полковника дивно додавав духу, поштовхався жваво до кухнi. Дехто став збирати потоптанi пiд час битви факели i вже за якийсь час близько п’ятдесяти червоних язикiв полум’я замиготiло в блiдих вранiшнiх сутiнках. Пан Мiхал вказав на них шаблею пану Анджею.

– Погляньте, справжня похоронна процесiя!

Той вiдреагував моментально:

– Полковника ховають, тому й потрiбнi урочистостi!

– Справжнiй змiй iз вас!.

.

Тим часом шляхта заточилася мовчки навколо лицарiв. Всi здiйняли запаленi факели вгору, за ними тiснилися iншi, цiкавi та неспокiйнi. Всерединi супротивники мiрялися поглядами. Тиша стала жахливою, лише обгорiлi вуглинки сповзали з шелестом на землю. Пан Володийовський був веселий, як щиголь погожого ранку.

– Ви будете починати? – заохотив пан Кмiциц.

Перший брязкiт вiдiзвався луною в серцях усiх, хто дивився.

Пан Мiхал пiдрiзав немов неохоче, пан Анджей вiдбив i пiдрiзав у вiдповiдь, полковник знову вiдбив. Сухий брязкiт ставав щораз енергiйнiшим. Усi затамували подих. Пан Кмiциц стрiмко атакував, а пан Володийовський лише лiву руку за спину заклав i стояв спокiйно, роблячи недбайливi рухи, дуже малi, майже незначнi. Здавалося, що вiн хотiв себе лише затулити, й одночасно поберегти супротивника. Часом вiдступав малий крок назад, часом наступав уперед, либонь, дослiджував майстернiсть вiзавi. Хорунжий розпашiв, його опонент був холодний, як майстер, котрий iспитуе учня i ставав щораз спокiйнiшим. Врештi-решт, на великий подив шляхти, полковник виголосив промову:

– Побалакаймо, – сказав вiн, – бо iншоi такоi нагоди вже не буде. Ага! То це такий оршанський стиль?.. Мабуть, ви там самi були змушенi горох молотити, бо махаете шаблею, як цiпом. Добре ж ви вже втомилися. А ви справдi найкращий в Oршi?.. Такий удар дуже популярний серед трибульських слуг. А це курляндський.

Добре ним вiд собак вiдбиватися. Стережiться кiнчика шаблi. Не вигинайте так долонi, бо дивiться, що станеться. Пiдiймiть!..

Останне слово пан Володийовський промовив чiтко, водночас описав пiвколо, долоню та шаблю потягнув до себе й усi глядачi втямили, що вiн мав на увазi пiд словом «Пiдiймiть!» Шабля пана Кмiцицa, як голка, витягнута з нитки, засвистiла над головою полковника й упала в нього за спиною. Вiн пояснив:

– Це називаеться: вилущувати шаблю.