Потоп. Том II

Вочевидь, пан Мiхал був змушений iти бiльш-менш тiею ж самою дорогою, якою iхав тепер пан Кмiциц, i зупинився в Щучинi для короткого перепочинку пiд самим пiдляським кордоном, на тимчасових квартирах, в яких легше було подбати про провiант для людей i фураж для коней, нiж у досить уже спустошеному Пiдляшшi.

Але пан Анджей не хотiв тепер здибати вiдомого полковника, адже вважав, що, не маючи iнших доказiв, нiж своi слова, не зможе його переконати в своему наверненнi та щиростi намiрiв. Тож за двi милi вiд Щучинa наказав звернути у бiк Вонсошi, на захiд.

Щодо листа, який мав для пана Володийовськогo, то вирiшив послати його за першоi ж лiпшоi нагоди.

Тим часом, не пiд’iжджаючи до Вонсошi, мандрiвники зупинилися в придорожнiй корчмi, що «Поклик» називалася, i розмiстилися на нiчлiг, який обiцявся бути зручним, бо в шинку, крiм корчмаря-пруссака, не було нiкого з гостей.

Але заледве пан Кмiциц iз трьома Кемличaми та Сорокою зiбралися до вечерi, як ззовнi почувся гуркiт колiс i тупiт коней.

Ще сонце добре не зайшло, як пан Анджей вийшов iз корчми поглянути, хто там приiжджае, бо був цiкавий, чи це часом не якийсь шведський роз’iзд, але замiсть шведiв побачив бричку, а за нею двi пiдводи й озброених людей бiля них.

На перший погляд легко було збагнути, що то якась важлива персона пiд’iжджае. Бричка була запряжена чотирма кiньми, добрими, прусськими, з грубими кiстками i пружними хребтами, форейтор сидiв на одному зi запряжних, тримаючи двох чудових собак на повiдках.

На козлах примостився вiзник, а бiля нього гайдучок-угорець, на задньому ж сидiннi сам пан сидiв, пiдпертий пiд боки, в жупанi без рукавiв, рясно сколеному позолоченими шпильками. Позаду рухалися двi фiри, досить мiсткi, а при кожнiй було по четверо озброених шаблями та бандолетами слуг. Сам пан був чоловiк ще дуже молодий, хоч i гоноровий, рокiв заледве двадцяти кiлькох. Обличчя мав товстощоке, багряне, але i по всiй поставi можна було второпати, що в iжi собi не вiдмовляв. Коли бричка зупинилася, гайдучок пiдбiг руку подати, а вельможа, помiтивши пана Кмiцицa, котрий стояв на порозi, кивнув рукавицею та покликав:

– А послухай-но, друже!

Пан Анджей замiсть того, щоб пiдiйти, вiдступив у глиб корчми, бо його враз злiсть взяла. Не звик чоловiк ще нi до сiроi свитки, нi до того, щоб на нього кивали рукавицею. Тому повернувся, сiв за стiл i взявся знову до iжi. Незнайомий пан увiйшов услiд за ним.