Потоп. Том II

– Щось тут листя шелестить.

Жовнiри замовкли та нашорошили вуха. Неподалiк чiтко чулися якiсь важкi кроки, пiд якими опале листя шелестiло дуже голосно.

– Коней чути, – шепнув Сорока.

Але кроки стали вiддалятися вiд хати, аж тут пролунало грiзне ревiння оленя.

– Це оленi! Оленицю закликають або один одного лякають.

– В усьому лiсi свято, наче Сатана шлюб бере.

Люди знову замовкли й уже задрiмали, лише вахмiстр пiдiймав часом голову та прислухався якусь хвильку, пiсля чого голова падала чоловiковi на груди.

Так минула година i друга, аж урештi найближчi сосни з чорних зробилися сiрими, i верхiвки бiлiли щораз бiльше, наче iх хтось розтопленим срiблом намастив. Оленячi рики замовкли i цiлковита тиша запанувала в лiсовiй гущавинi. Повiльно сутiнки почали переходити у свiтанок, бiле свiтило взялося одягатися в рожевi та золотi шати, аж нарештi настав справжнiй день i освiтив потомленi обличчя жовнiрiв, котрi спали мiцним сном пiд хатою.

Раптом дверi розчахнулися, пан Кмiциц з’явився на порозi й загукав:

– Сороко! Вставай!

Вояки схопилися на рiвнi ноги.

– Заради Бога, чого ваша милiсть уже на ногах? – здивувався Сорока.

– А ви поснули, як воли. Можна було б вам голови постинати i за городи повикидати, хоч би один прокинувся.

– Ми наглядали до ранку, пане полковнику, а поснули лише бiлого дня.

Молодик оглядiвся навколо.

– Де ми?

– В лiсi, пане полковнику.

– Це я бачу. Але що це за халупа?

– Цього й самi не знаемо.

– Ходiмо за мною! – наказав пан Анджей.

І вiдступив усередину хати. Сорока подався за ним.

– Слухай, – звернувся пан Кмiциц, сiвши на тапчан, – то це князь в мене стрельнув?

– Саме так.

– А що з ним сталося?

– Втiк.

Помовчали.

– Кепсько, – зiтхнув пан Анджей, – дуже погано! Краще було б його вкласти, нiж живого вiдпускати.

– Ми це й хотiли, але…

– Але що?

Сорока коротко виклав усе, що сталося. Пан Кмiциц слухав розповiдь на подив спокiйно, лише його очi виблискували, а наприкiнцi сказав:

– То вiн горою, але ми ще здибаемося.

Чому ти з’iхав з дороги?

– Боявся погонi.

– Це правильно, бо вона точно була. Дуже мало нас тепер проти могутностi Богуслава, до дiдька дуже мало!.. Тепер вiн у Пруссiю вирушив, там ми не зможемо його дiстати, доведеться зачекати.

Сорока зiтхнув iз полегшенням. Парубок, вочевидь, не боявся настiльки сильно князя Богуслава, бо бiльше про погоню не згадував.