Потоп. Том III

А пан Чарнецький чи то знав про це вiд своiх шпигунiв, чи навмисно хотiв себе шведському королевi показати i на його очах дорiзати залишки цих нещасних, тому не лише не припинив погонi, але сам iз хоругвою Шемберка вперед вирвався, особисто рубав, своею власною рукою рiзав, переслiдував супротивникiв так, немовби цим своiм наскоком хотiв на Ярослав ударити.

Тут уже дiсталися на вiдстань стаi до моста. Зойки з поля долетiли до шведського табору. Безлiч жовнiрiв та офiцерiв вибiгли з мiста подивитися, що там вiдбуваеться.

Як тiльки поглянули, тут же помiтили й упiзнали рейтарiв, котрi вранцi з табору вийшли.

– Загiн Канненбергa! Загiн Канненбергa! – репетували тисячi горлянок.

– До ноги майже iх вирiзали! Заледве сто людей бiжить! Цiеi митi прибув i сам король, а з ним Вiттемберг, Форгель, Мiллер та iншi генерали. Король зблiд.

– Канненберг! – видихнув вiн.

– Заради Христа та його ран! Мiст розiбраний! – залементував Вiттемберг. – Їх усiх переб’ють!

Король глянув на рiчку, що пiднялася.

Весняна вода шумiла жовтою хвилею, про переправу допомоги вплав годi було й думати.

Гонитва наближалася все бiльше. Тут знову закричали:

– Королiвський обоз i гвардiя пiдходить! Загинуть i вони! Якось так сталося, що частина пiдвод i сотня людей i пiшоi гвардii виринули в цей момент iншим шляхом iз прилеглих лiсiв. Помiтивши, що дiеться, люди з ескорту, переконанi, що мiст цiлий, щодуху побiгли до моста.

Але iх помiтили з поля i негайно триста коней погналося за новими втiкачами, а на чолi всiх летiв iз шаблею, пiднятою над головою, i вогнем в очах пан Рендзян.

Невелику вiн мав можливiсть досi свою мужнiсть проявити, але вбачивши вози, в яких могла лежати рясна здобич, вiдвага так заповнила його серце, що орендар iз Вонсошi вирвався на кiлькадесят крокiв уперед. Пiхотинцi бiля фiр, збагнувши, що не втечуть, зiмкнулися в каре i сто мушкетiв спрямували в груди пана Рендзянa. Гуркiт струсив повiтрям, хмара диму вкрила стiни каре, а коли розсiялася, пан орендар перед стiною здибив коня так, що переднi копита зависли на якусь мить над головами рейтарiв, i навалився, як грiм, на захисникiв.

Лавина вершникiв хлинула за ним.

Як i тодi, коли вовки валять коня, вiн ще живе i лежачи на хребтi захищаеться вiдчайдушно копитами, а хижаки вкривають його цiлком i обдирають iз нього живi шматки м’яса, так i тi пiдводи та пiхотинцi неслися масою коней i вершникiв, i все заклубочилося.