Потоп. Том III

Шкодував за деякi фрази, врештi-решт узагалi став картати себе, що цього листа написав. Тому сидiв понурий у своiй штаб-квартирi, раз по раз до вiкна пiдходив i споглядав на дорогу, чи часом його посланцi не повертаються. Бачили його через вiкно офiцери i губилися в здогадах, що з ним вiдбуваеться, бо глибоку зажуру бачили на чолi свого командувача.

– Погляньте, – звернувся пан Поляновський до пана Володийовськогo. – Нiчого путнього не буде, бо в каштеляна обличчя плямами пiшло, а це недобрий знак.

На обличчi пана Чарнецькогo залишилися численнi слiди вiд вiспи i в митi великого зворушення або неспокою воно вкривалося бiлими та темними цятками. Риси обличчя полководця i так були гострi, мав дуже високе чоло, на ньому похмурi брови Юпiтера, орлиний нiс i погляд, який пронизував наскрiзь. А коли до цього додавалися ще й цi вiдмiтини, то ставав узагалi страшним. Козаки прозвали його свого часу рябим собакою, але заради справедливостi варто зауважити, що бiльше був чоловiк на рябого шулiку схожий, а коли, бувало, вiв вiйсько в атаку, а в нього за плечима розвiвалася бурка, що нагадувала велетенськi крила, то така схожiсть вражала i своiх, i ворогiв.

Вiн викликав страх i в одних, i в других. У часи козацьких воен навiть ватажки великих загонiв втрачали голови, коли доводилося iм пановi Чарнецькому протистояти. Сам Хмельницький його боявся, а особливо порад полководця королевi. Це вони спричинилися до жахливоi поразки козакiв пiд Берестечком.

А слава його виросла головним чином пiсля тiеi битви, коли спiльно з татарами пан Чарнецький промчав, як полум’я, степом, вщент винищував бунтiвнi ватаги, брав приступом мiста, шанцi, налiтаючи зi швидкiстю вихору з одного кiнця Украiни в iнший.

З такою ж запеклою впертiстю винищував вiн тепер шведiв. «Чарнецький не розiб’е, а вкраде менi вiйсько», – бiдкався Карл-Густав. Однак самому пановi Чарнецькому вже було нецiкаво викрадати. Вiн вважав, що прийшов час для битви, але ще бракувало йому гармат i пiхоти, без чого неможливо було чогось вагомiшого домогтися.

Тому военачальник i прагнув об’еднатися з паном Любомирським, котрий, щоправда, також гармат малу кiлькiсть мав, зате вiв iз собою пiхоту, що складалася з горян. Вони хоча й не достатньо навченi, проте не раз уже побували у борнi й вiд бiди iх можна було використати проти незрiвнянних пiхотних полкiв Карлa-Густавa.

Тепер пан Чарнецький почувався, як у лихоманцi.