Дороги, що ми обираємо = Тhe roads we take

Другий, що працював у ремонтнiй майстернi трамвайноi компанii i дiстав прiзвисько Нахаба, збирався подарувати iй пуделя, тiльки-но його брат-вiзник отримае контракт на Дев’ятiй вулицi. А чоловiк, який завжди замовляв свинячi реберця зi шпинатом i казав, що вiн бiржовий маклер, запросив ii на «Парсифаля».

– Я не знаю, де цей Парсифаль, – завважила Ейлiн, обговорюючи все з Тiльдi, – але не зроблю й стiбка на своiй дорожнiй сукнi, доки у мене на пальцi не буде обручки. Правильно чи нi?

А Тiльдi…

У ресторанi Богля, повному пари, балаканини та запаху капусти, назрiвала душевна трагедiя.

До Тiльдi, незграбноi, з приплюснутим носом, волоссям кольору соломи та ластовинням на обличчi, нiхто нiколи не залицявся. Чоловiки не проводжали ii поглядом, коли вона бiгала туди й сюди по ресторану, за винятком тих випадкiв, коли вони, голоднi, як вовки, виглядали замовлену страву. Жоден з них не жартував з нею, викликаючи на кокетливий обмiн дотепами. Жоден з них не зачiпав ii вранцi, як Ейлiн, i, коли траплялися якiсь затримки зi снiданками, не казав iй, що вона, певно, вчора допiзна гуляла й тому сьогоднi невиспана. Нiхто не дарував iй персня з бiрюзою i не кликав ii у мандрiвку до таемничого, далекого «Парсифалю».

Тiльдi була хорошою офiцiанткою, i чоловiки терпiли ii. Тi, що сидiли за ii столиками, перемовлялися з нею короткими цитатками з меню, а потiм уже зовсiм iншим голосом зверталися до красунi Ейлiн. Вони крутилися на стiльцях, щоб десь побачити Ейлiн i щоб ii краса обернула iхню яечню iз салом на амброзiю.

І Тiльдi задовольнялася своiм становищем скромноi трудiвницi, до якоi нiхто не залицяеться, аби тiльки Ейлiн дiставалися лестощi та пошана. Приплюснутий нiс був вiрнопiдданим короткого грецького носика. Вона була подругою Ейлiн i радiла, коли бачила, як та пануе над серцями i вiдвертае увагу чоловiкiв вiд смачного пирога й лимонного безе. Але у всiх нас, навiть зовсiм невродливих, десь глибоко пiд поцяткованою ластовинням шкiрою i волоссям кольору соломи живе мрiя про принца чи принцесу, якi прийдуть не до когось, а тiльки до нас.

Якось уранцi Ейлiн прийшла на роботу з пiдбитим оком i Тiльдi так спiвчувала iй, що того спiвчуття було б досить, аби вилiкувати будь-якi хвороби очей.

– Уяви собi, якийсь нахаба, – пояснювала Ейлiн, – учора ввечерi, коли я поверталась додому, причепився до мене на розi Двадцять третьоi та Шостоi вулиць. Але не на таку напав! Я вiдшила його як слiд, i вiн вiдчепився.