Дороги, що ми обираємо = Тhe roads we take

Вони пiдiйшли до вiкна i з острахом подивилися на плющ. Потiм якусь хвилину вони мовчки дивилися одне на одного. Йшов сильний холодний дощ зi снiгом. Берман, у своiй старiй синiй сорочинi, зображаючи рудокопа-вiдлюдника, всiвся на перевернутий чайник, що зображав уламок скелi.

Наступного ранку, коли Сью прокинулася, пiсля короткого сну, вона побачила, що Джонсi широко розплющеними очима незмигно втупилась в опущену зелену штору.

– Пiднiми ii, я хочу подивитися, – пошепки наказала вона.

Сью стомлено скорилася.

Але що це?! Пiсля зливи i несамовитих поривiв вiтру, що тривали цiлiсiньку нiч, до цегляноi стiни все ще тулився один листок плюща. Це був останнiй листок на лозi. Ще зелений бiля стебла, iз зубчастими краями, яких торкнулася жовтизна тлiння i розпаду, вiн вiдважно висiв у двадцяти футах над землею.

– Це останнiй, – сказала Джонсi. – Я думала вночi вiн точно впаде. Я чула, який був вiтер. Ну то впаде сьогоднi, i в ту ж мить я помру.

– Дорогенька моя! – мовила Сью, схиливши зморене обличчя над подушкою, – подумай про мене, якщо не хочеш думати про себе.

Що ж я без тебе робитиму?

Та Джонсi не вiдповiла. Найодинокiше на свiтi – це душа, що готуеться пiти у своi далекi мандри. Здавалося, ця думка заволодiвала нею дедалi дужче, у мiру того як слабшала павутинка, що прив’язувала ii до друзiв i цього свiту.

День минув, але навiть у сутiнках вони могли бачити саодинокий листок, що тримався бiля стiни на своему стебельцi. Коли настала нiч, знову скаженiв холодний пiвнiчний вiтер, а дощ продовжував перiщити у вiкна i з барабанним стукотом падав на низькi голландськi карнизи.

Коли розвиднiлося, невблаганна Джонсi знову наказала пiдняти штору.

Листок плюща все iще був там…

Джонсi довго лежала i дивилася на нього. А потiм вона покликала Сью, яка пiдiгрiвала для неi курячий бульйон на газовiй плитi.

– Я була поганою дiвчинкою, Сьюдi, – сказала Джонсi. – Щось змусило той останнiй листок залишитися, щоб показати, якою нечестивою я була.

Грiх бажати собi смертi. Тепер можеш принести менi трохи бульйону i молока, а в молоко налий трохи портвейну, а ще… нi, принеси менi спочатку дзеркальце i пiдмости мене подушками, щоб я сидiла i дивилася, як ти куховариш.

А за годину вона промовила:

– Сьюзi, сподiваюся, що колись я таки намалюю Неаполiтанську затоку.

Лiкар прийшов удень, а коли вiн вже збирався пiти, Сью знайшла привiд, щоб вийти за ним до вiтальнi.