Дороги, що ми обираємо = Тhe roads we take

Ми знали, що Вершина не могла б послати навздогiн нiчого страшнiшого за констеблiв, можливо, кiлькох млявих собак-шукачiв i двi-три викривальнi замiтки у «Щотижневому бюджетi фермера». Все виглядало непогано.

Ми обрали своею жертвою единого сина одного з поважних городян на прiзвище Ебенезер Дорсет. Батько – людина солiдна i скупа – полюбляв простроченi закладнi, був ревним i чесним збирачем пожертв у церквi. Син – хлопчисько рокiв десяти, з обличчям у ластовиннi i волоссям такого кольору, як ото обкладинка журналу, що його купують у кiоску, поспiшаючи на поiзд.

Ми з Бiллом сподiвалися, що за викраденого синка нам пощастить витягти з Ебенезера двi тисячi доларiв до останнього цента. Але заждiть, я вам усе розповiм.

Приблизно у двох милях вiд мiстечка – невелика гора, заросла густими кедрами. На протилежному схилi цiеi гори була печера. Там ми склали харчi.

Якось увечерi, пiсля заходу сонця, ми проiхали у вiзку повз будинок старого Дорсета. Хлопчисько був на вулицi i кидав камiнням у кошеня, що сидiло на парканi.

– Гей, хлопчику! – озвався Бiлл. – Хочеш цукерок i покататись?

Хлопчисько поцiлив Бiллу в самiсiньке око шматком цегли.

– Це коштуватиме старому п’ятсот доларiв, – сказав Бiлл, перелазячи через колесо.

Хлопчисько бився, як бурий ведмiдь середньоi ваги, але ми все-таки заштовхали його на дно вiзка i поiхали. Вiдвели хлопця до печери, а коня я прив’язав до дерева. Коли зовсiм стемнiло, я одвiз вiзок у сiльце, де ми його наймали, милi за три вiд нас, а звiдти пiшов пiшки назад до гори.

Коли я прийшов, Бiлл залiплював пластирем синцi i подряпини на своiй фiзiономii. За скелею бiля входу до печери горiло вогнище, хлопець з двома канючими перами у рудому волоссi стежив, як кипить кава у казанку. Пiдходжу я ближче, а вiн нацiлив на мене палицю i каже:

– А, клятий блiдолиций, ти насмiлився увiйти у табiр Вождя Червоношкiрих, грози рiвнин?

– Зараз вiн ще нiчого, – каже Бiлл, закочуючи штани i оглядаючи синцi на ногах.

 – Ми граемося в iндiанцiв. Цирк порiвняно з нами – все одно, що краевиди Палестини у лiхтарi. Я – старий мисливець Хенк, полонений Вождя Червоношкiрих, i завтра на свiтанку з мене мають зняти скальп. Святий Джеронiмо! Як ця дитина копаеться.

Так, сер, здавалося, хлопчисько почувався тут чудово. Йому подобалось жити за мiстом, у печерi, вiн геть забув, що сам – бранець.