Дороги, що ми обираємо = Тhe roads we take

Цi умови е остаточними, i, якщо ви iх не приймете, нiяких подальших спроб встановити з вами зв’язок ми не робитимемо.

    Два одчайдушних чоловiки».

Я надписав адресу Дорсета, поклав листа в кишеню i вже хотiв рушати, а хлопчисько пiдходить до мене i каже:

– Чуеш, Змiiне Око, ти казав, що менi можна гратися у розвiдникiв, поки тебе не буде.

– Грайся, звичайно, – вiдповiдаю. – І мiстер Бiлл з тобою пограеться. А що це за гра?

– Я розвiдник, – пояснюе Вождь Червоношкiрих, – i мушу скакати до укрiплення, щоб попередити поселенцiв про те, що йдуть iндiанцi.

Менi вже набридло бути iндiанцем. Я хочу бути скаутом.

– Гаразд, – кажу я. – Така забава начебто нестрашна. Я думаю, мiстер Бiлл допоможе тобi зiрвати плани цих прикрих дикунiв.

– А що я маю робити? – питае Бiлл, позираючи на хлопчину.

– Ти будеш моiм конем, – сказав скаут. – Ставай рачки. Як же я без коня доiду до укрiплення?

– Краще розваж його, поки здiйсниться наш план, – кажу я. – Пограйся трохи.

Бiлл став рачки, i в очах у нього з’явився вираз, як у кролика, що потрапив у пастку.

– А далеко звiдси до того укрiплення, хлопче? – питае вiн хрипким голосом.

– Дев’яносто миль, – вiдповiдае той. – І треба поспiшати, щоб встигнути вчасно. Ну, рушай!

Розвiдник стрибнув Бiлловi на спину i копнув п’ятами в боки.

– Заради Бога, – каже Бiлл, – повертайся, Семе, якомога скорiше! Я думаю, нам не треба було вимагати понад тисячу. Слухай, перестань бити мене ногами, бо я зараз встану i добре тебе вгрiю!

Я попрямував до Поплар-Кову, посидiв там бiля пошти i в крамницi, побалакав з фермерами, якi приходили на закупи.

Один сказав, що чув, нiби всенька Вершина сумуе, бо у старого Ебенезера Дорсета хлопець зник чи, може, його вкрали. Це все, що менi треба було знати. Я купив тютюну, поцiкавився мiж iншим цiною на горох, непомiтно вкинув листа до поштовоi скриньки i пiшов. Доглядач сказав менi, що за годину через село проiде листоноша i забере пошту до мiста.

Коли я повернувся до печери, нi Бiлла, нi хлопчиська нiде не було видно.

Я дослiдив околицi печери, раз чи два навiть гукнув, але нiхто менi не вiдповiв. Я закурив люльку i сiв на порослий мохом камiнь, чекаючи, що буде далi.

Десь за пiвгодини в кущах почув я шелест, i на невеличку галявину перед печерою вийшов, шкутильгаючи, Бiлл. Позад нього скрадався наш хлопчисько, ступаючи м’яко, як розвiдник, i посмiхаючись до самiсiньких вух. Бiлл зупинився, зняв капелюха й витер лице червоною хусткою.