Проби. Вибране

Наша душа, потужнiша тут за долю, крутить i заряджае ними по своiй уподобi, вона едина причина i панi власного щастя чи неталану.

Зовнiшнi обставини набувають барви та колориту пiд впливом нашого внутрiшнього стану, достоту, як одежа грiе нас не своiм теплом, а нашим, яке вона вдатна лише оберiгати i пiдтримувати. Той, хто окрив би нею холодне тiло, достоту таким самим робом пiдтримав би в ньому холод: саме так i ховають вiд танення снiг та лiд.

Як наука – мука для ледаря, а повздержливiсть вiд вина – мука для пияка, так i помiркованiсть е карою для ненажери, а фiзичнi вправи – тортурами для пестуна тощо.

Речi самi собою не е нi важкими, нi дошкульними, то тiльки наша легкодухiсть чи слабкiсть робить iх такими. Щоб судити про великi й високi справи, треба i душу мати таку; iнакше ми приписуемо iм нашi власнi хиби. Весло, впущене у воду, здаеться нам кривим. Отож iдеться не лише про те, що ми бачимо, а й про те, як ми його бачимо.

А раз це так, то чому б зi стiлькох усiх доказiв, що на рiзнi способи навчають людей зневажати смерть i терпiти бiль, не знайти нам чогось догiдного i для нас? Чому б зi стiлькох мiркувань, переконливих для когось iншого, не обрати собi бодай одного найсподобнiшого? І якщо ти не здатний перетравити лiкiв, мiцних i радикальних, то заживи тодi слабших, хоча б для полегшi.

Як про гостроту болю, так i про гостроту радощiв, судить нашарозм'якла i зжiночена уява: коли вона позбавить нас гарту, навiть жало бджоли змушуе нас зойкнути. Усе зводиться до того, аби навчитися панувати над собою. Цицерон, Тускуланськi розмови, II, 22.

Зрештою i той, хто пiдноситиме дошкульнiсть наших мук i людське безсилля, не вiдхреститься вiд фiлософii. Вона пiдкине нам таку неспростовну сентенцiю: «Якщо вiдчувати потребу погано, то немае нiякоi потреби вiдчувати потребу».

Усяк, хто довго страждае, винний у цьому сам.

Хто не мае вiдваги витерпiти нi смертi, анi життя, хто не хоче нi змагатися, нi тiкати, чим такому зарадиш?

Роздiл XVI

Про кару за боягузтво

Я чув колись вiд одного принца i славного отамана, що за легкодухiсть вояка не треба карати горлом; так вiн висловився за столом, коли йому розповiли про справу пана де Вервена[48 - Пан де Вервен здав мiсто Булонь королю Англii Генрiховi VIII.

], засудженого на смертну кару за те, що здав Булонь.