Ангел наш добрий – Мати Софія

Щовечора летiла дiвчинка додому, несучи батькам рятiвнi скибочки чорного, як свята земля, хлiба. І Господь милосердний змилувався над родиною. Поволi став ходити батько, знайшов пiдробiток у млинi, приносив сяку-таку обметицю. А тодi вже й на воловнi став доглядати худобу, трохи залишав обмiшки i для себе в потайнику куфайки.

З початком зими, люди на бурякових полях вишукували з-пiд снiгу цукровi буряки. Софiйка з Павликом i матiр’ю мало що знаходили, але радi були i двом-трьом бурячкам.

Тодi мама розтоплювала в печi i пекла iх. Вони пахли на всю хату, але пiсля солодкого наiдку хотiлося хлiба. Дiвчина не витримувала i просила вкотре у матерi вишиту сорочку, щоб ii обмiняти на хлiб. Це едина рiч, яку мати зберегла, не дала батьковi вивезти в Росiю. Та доньцi цього разу не вiдмовила: «Неси, дитино, може, добудеш хоч пригорщу борошна». Софiйка бiгла рiдним хутором до дядька, батькового брата, вiн працював мельником у сiльському млинi. Думки лiзли в голову ще швидше, анiж бiгли ii ноги:

–

Може, хоч висiвок всиплють, а вони напечуть тодi млинцiв чи коржикiв. І пахощi гулятимуть по хатi. І малий Павлик зрадiе, стане веселим, як колись було… Хоч би дядина i сьогоднi були добрi…

Софiйка заходить до дядьковоi хати, чемно вiтаеться з дядиною, сiдае на запрошення на лавi. І хоч iй страх як хочеться погуляти з Федькою та Михтодиком, та вона знае, за чим прийшла, отож iй не до пустощiв.

–

Як там Павлик? Мама? Тато? Здоровi?

–

Спасибi, здоровi, – вiдповiдае на запитання, як i належить – А потiм не втримавшись:

–

Дядинко, а я вам принесла гарну вишиту сорочку. Ось! – випалюе швидко i так само швидко розгортае вишиту мамину сорочку. Вiзьмiть ii собi, а мама ii не носить вже.

Тiтка не вперше чуе Софiйчину розповiдь про сорочку, не вперше бачить ii, зiтхае спiвчутливо i мовчки виходить у сiни. А потiм повертаеться i наказуе:

–

Погуляй з братиками, а я скоро прийду.

Не йди додому, жди мене, чуеш?

Через короткий час вона заходить iз глибокою невеликою залiзною мисочкою, у якiй вщерть обметин. Дядина знае, що Софiйка лише тодi прибiгае, коли в хатi немае вже й пилинки, коли голод стае нестерпним. Та ще й батько Андрiй, сусiди розказували, знову злiг, опух.

–

Ось бiжи, доню, неси, нехай мати спече хоч якогось пляцика. Рятуйте себе i батька.