Зеров. Поховальний промовець

– Що там було? – запитувала Соня за мiсяць, коли вiн складав списки своiх учнiв, що загинули пiд Бахмачем i Крутами. А вiн мiг назвати лише прiзвища. І оцiнки, якi вони отримували на уроках латини.

Коли вперше переступив порiг класноi кiмнати i вiдрекомендувався блискучоокiй аудиторii, почув питання:

– А як правильно звучить ваше прiзвище – ЗЕров чи ЗерОв?

– Я вiдгукуюсь i на ямб, i на хорей, – вiдповiв чорнявому гiмназистовi.

– А в перекладi з латини – це…

Насмiхались чи просто перевiряли його?

– «Нуль», але менi бiльше подобаеться трактувати як «нiхто», – усмiхнувся у вiдповiдь.

 – Урештi, Одiсей, коли зустрiвся з циклопом Полiфемом, теж назвався «Нiхто». І йому це зовсiм не зашкодило.

Повертатися думками з далекоi сонячноi осенi в холодну напiввесну було непросто. Сьогоднi, 19 березня, пiсля мiсяця кривавого терору i встановлення такого-сякого миру завдяки нiмецьким вiйськам, Киiв прощався з героями Крут. Газети з манiакальною вiртуознiстю в першi ж три днi затерли до дiрок слова «юнi героi» та «Аскольдова могила», хоча ховати загиблих мали на Новому Братському вiйськовому кладовищi на Звiринцi.

На Аскольдовiй могилi планувалось поховання тiльки двох iз двадцяти семи: Володимира Наумовича та Володимира Шульгина, в однiй трунi – вони обнялись у момент розстрiлу. Але надто поетичним було словосполучення, аби його не пiдхопили i не виялозили в кiлометрах солодкавих дефiрамб, вiд яких гiркота в горлi ставала вiдчутнiшою.

На вокзалi було людно. Микола розглядав юрбу, намагаючись вiдiгнати думки про Соню.

Чого iй було йти сюди? У страшне мiсиво з багна, людей i смутку? Останнiм часом весна вдавалась до бiльш брудних способiв повернути собi статус першоi ледi. Заяложене хмарами небо падало тягарем на плечi.

Вiзники зi своiм печальним вантажем рушили вулицею, за ними потягнулись люди, перетворивши натовп у процесiю. Микола не вiдразу помiтив, що опинився на вiдстанi витягнутоi руки вiд одного з возiв iз двома темними трунами. Рiзко сповiльнив ходу, аби позбутися моторошного сусiдства, не розумiючи, чому воно його так гнiтило.

З-за правого плеча виринула струнка постать, погляд блакитних очейрiзонув раптово, примусивши пильно вдивитися в обличчя.

– Добридень, Миколо Костьовичу, – спокiйно мовив блакитноокий, у якому пан професор – а саме такого статусу набув Микола з вересня 1917 року – увпiзнав одного зi своiх студентiв.

Цей був живий, на вiдмiну вiд тих, з якими сьогоднi прощалося мiсто.