Зеров. Поховальний промовець

Довше тобi не можна лишатись.

Соля ледь помiтно кивнула. Усе нiби стало на своi мiсця. Панi Вiкторiя вийшла, загорнувшись у каптур iз лютневоi хуртовини, розтанула в танцi колючих снiжинок за вiкном. Повернулась за кiлька днiв i привезла Солi тоненький аркушик iз дитячим малюнком. Малюнок трохи лякав сюжетом, але Соля зрозумiла, що великий i червоний стiл – то iмератор на лiжку (напевне, у ковдрi), а скелет у коронi, який сидiв на животi в iмператора, – Смерть. Другу частину аркуша займав кущ, усерединi якого стирчало дзьобате страховисько.

– Соловей? – запитала панi Вiкторiя.

– Хто ж як не вiн, – усмiхнулась Соля.

А вже за мiсяць вона склала учетверо аркушик i поклала його на дно потертоi валiзки, з якою прибула в Киiв бiльше нiж рiк тому. Нiмцi акуратно прибрали з вулиць мiста недобитки армii Муравйова, Соля зрозумiла, що iй час iхати.

Панi Вiкторiя не проводжала ii до вокзалу. Мовчки всунула в руку згорток iз чимсь iстiвним, обiйняла. Обшарпаний фаетон уже стояв на вулицi.

На вокзалi було багато людей i бруду. Здивована Соля роззиралась навсебiч, намагалась зрозумiти, що вiдбуваеться. Вона вже ладна була повернутись до фаетона, з якого вилiзла хвилину тому i розпитати про все у вiзника. Навiть зробила кiлька крокiв у його бiк, як чиясь рука вихопила ii валiзку. Соля рiзко розвернулась, вiдкинувши косу на спину, рiзонула поглядом струнку постать поруч.

– Наступного разу попереджай, – сердито мовила, упiзнавши знайомого.

Іронiчний розслабленний настрiй покинув ii з початком зими. Усе частiше вона вiдчувала роздратування i злiсть, усе рiдше могла дозволити собi розсмiятися з наiвно-дружньоi витiвки. Демон-поет теж не виглядав життерадiсним. Сумна усмiшка, занадто блискучi очi.

– Інакше спопелиш мене поглядом? – серйозно перепитав вiн.

– Спопелю, – байдуже вiдказала Соля.

Повз них пропливли двi труни на пiдводi, заголосили жiнки.

– Що вiдбуваеться? – запитала Соля.

– Не бачиш? – катував ii питаннями замiсть вiдповiдей Тичина.

Щоб там не говорив пан професор Микола Зеров про лагiдну вдачу i сонячний характер цього типа, Соля звикла вважати його нестерпним. Навiть собi не могла дати вiдповiдь, за що так любить його вiршi i ненавидить його самого. Бо не засяяв?

Вiн повiльно розглядав валiзку, яку тримав у руцi.